Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
— Я — Апостол, — сказав він. — Тринадцятий.
— А Гущака ви пам'ятаєте? — спитав Адамадзе. — Андрія Гущака? Ви з ним удвох закопали золото і діаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросійовичу?
Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозуміти і як «так, і «як «ні», і просто непевність. І раптом старий заплакав.
Він плакав щедро, сльози рясно зрошували його бліде і худе обличчя.
— Тихше, тихше, — як міг, заспокоював його Адамадзе. Він навіть витер своїм носовичком сльози на обличчі хворого.
— Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. І де ви закопали? Під Харковом, Полтавою? У Києві? Ні? У Люботині, Мерефі, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргороді… —
Проте ця спроба теж виявилася марною.
Адамадзе, кленучи у душі Апостолова, гарячкове міркував, чим можна розворушити старого. Не міг довго морочитися із хворим. Це викличе, зрештою, підозру у лікарів. Тим більше що у погано опалюваному приміщенні було холоднувато, Апостолов закляк, зіщулився, очі його погасли.
Антон Нодарович згадав, що головний лікар не дозволив заносити у палату нічого блискучого, бо це спровоковує хворих. Він розстебнув сорочку і витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий від тіла, який носив на грудях як талісман.
Навіть у сірому осінньому світлі, що пробивалося крізь грати, медальйон засвітився, заграв вогнем.
— Павле Амвросійовичу, — ще раз спитав майже благальне Адамадзе, — скажіть, де ви сховали свої діаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самі не зможете їх викопати. Ось такі речі, — він показав медальйончик. — Я викопаю і вам принесу.
— Ах-ох, ах-ох, — заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. — Бог дав, бог узяв… Ти — сатана, — розпрямившись, зло тицьнув він пальцем на Адамадзе. — Віддай! Віддай! — Він раптом кинувся на князя і вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве відірвав його від себе і силоміць посадив на стілець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.
— Мені холодно, — обм'як відразу Апостолов. Уся агресивність його зникла, і він знову заплакав. Великі, як горох, сльози покотилися по його щоках.
Адамадзе постукав у двері і сказав санітарові, який відімкнув їх, відвести хворого у палату. Він скинув халат, узяв на плече карабін і вийшов у прийомний покій. Віра в те, що йому пощастить вивідати у Апостолова місце сховки, похитнулася. Гіркі думки обсіли його. Згори спустився головний лікар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цікавість і настороженість.
— Я ще прийду, — зло буркнув Адамадзе і нагадав: — Сподіваюсь, ви розумієте, що діяльність поліції не підлягає розголошенню. — Лікар згідливо кивнув і утримався від запитань…
10
Капітан Андрійко з нетерпінням чекав слідчого Співака. У них уже відбулося кілька нарад у повному складі оперативно-слідчої групи, на яких підсумували те, що зроблено, розглянули в світлі нових фактів безліч версій, одні з яких під тиском добутих відомостей блідли, інші під впливом тих самих даних виходили наперед і захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вірогідністю.
Співак і капітан, спостерігаючи хвилювання Гальчинської на допиті, агресивну поведінку, вирішили провести обшук на квартирі в обох племінниць. Ця акція дала разючі результати. Крім ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капітан Андрійко і про яку сказала сама Оксана Павлівна, у неї знайшли тітчині плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмірами явно не на племінницю, дорогі антикварні дрібнички з квартири убитої і переписані облігації, а друга родичка — Хоменкова — виявилася більш скромною: в її шафі знайшли тільки одну річ убитої: корковий палантин. Після допиту, під час якого обидві обливалися
Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шість. По одній на кожний новий рік, усі однакові, однієї фабрики і куплені, очевидно, водночас в одній крамниці. Слідчий Петро Співак і капітан Андрійко скрупульозно вивчали кожну сторінку, кожний запис, навіть кожну літеру, ініціал, обірваний крапкою, за яким ховалася невідома людина, можливо, найважливіша для слідства. Ті рядки, в яких все було зрозуміло — прізвища, адреси, телефони, дали можливість оперативній групі розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення і, зібравши потрібні відомості, викликати для розмови.
Хто тільки не потрапив у велику сітку, розкинуту оперативниками за допомогою записів у блокнотах загиблої! Двері кабінетів каштана Андрійка, лейтенанта Задорожного, та й самого слідчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кіно, композитора, народного артиста та інших відомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свідків допитали, справа розбухла вже на 10 томів.
Потроху у Співака і Андрійка склалося враження про оточення й інтереси загиблої жінки. Але знання цього було дуже загальним і не визначало певного напряму дальшого розшуку. У кожному разі, після всіх розмов кількість версій не зменшилася, а навіть побільшала і працювати доводилося по всіх одночасно. Оперативно-слідчу групу, незважаючи на прохання Співака, не збільшили, і всі збивалися з ніг.
Версія куі продест [2] — родичі, насамперед найближчі — обидві племінниці разом з їхніми чоловіками, поки що не підтверджувалася. Об'єктивні дані не давали можливості грунтуватися на ній, хоч про неї ніколи не забували і нона залишалася в резерві, як при простенькій арифметичній дії: три пишемо, два — в умі. Ще треба було працювати над таким її відгалуженням, як «найманий вбивця», що теж могло бути вигідно спадкоємцям. Не знайшла свого підтвердження і чергова версія, яку в таких випадках завжди прокручують щодо раніше судимих, які недавно повернулися з колонії і живуть поблизу або не мають алібі. Щоправда, цього разу алібі не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тільки годину, а й день загибелі Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно.
2
Куі продест — кому вигідно (лат.)
Залишалася версія: знайомий, приятель. Судячи з того, що дізналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною і не відчинила б дверей незнайомій людині…
Міркування капітана Андрійка, який раз у раз нетерпляче відсовував рукав кітеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слідчого. Радник юстиції втиснувся у кабінет капітана і, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт — це була ахілесова п'ята Співака. Незважаючи на свій високий зріст і довгі ноги, він не любив ходити пішки, а службового авто не мав, тому користувався міським транспортом і потерпав від його невлаштованості, як і всі кияни. Він приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лікарями як облітеруючий ендартеріїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.