Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
Тепер він дер на ній спідницю, щось бурмотів, вона як могла допомагала йому стягти її з себе і вже злилася на його дурну грубість.
— Курте, Курте, — вищала вона, але гауптштурмфюрер нічого не чув. Та ось незмінна посмішка дужче засвітилася на її лиці. У неї було лагідне, ласкаве, жадібне тіло, і Люція відчула себе на мить господинею грізного гауптштурмфюрера.
5
Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Співак і Андрійко допитували її племінниць. Бо й справді, хто краще за них знає спосіб життя тітки, коло її знайомих,
При першій розмові радник юстиції і капітан вирішили допитати жінок окремо. Співак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собі: Капітанові дісталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хімічною зачіскою, що пишною кроною увінчувала її голову.
Зараз вона тихо сиділа перед Андрійком в його невеличкому кабінеті, настрахана не так допитом, як червоно-білим рубцем через усю щоку капітана, заробленим ним іще в дитинстві і який не раз допомагав справі, представляючи співбесідникові сищика жорстокою, безжальною людиною. Відповідаючи на запитання, жінка не зводила очей з того жахливого шраму, і Андрійко розумів, що розмова не буде для нього тяжкою.
— Розкажіть все, що знаєте про вашу тітку, — попросив капітан.
Олександра Іванівна розповідала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподівано щось згадуючи і повертаючись назад. Вона не ахкала і не охкала, про смерть тітки згадувала спокійно, мовби розуміючи, що не вічно живе людина, а її тітка по матері Людмила Гальчинська була вже підстаркувата, і — що вдієш! — така доля людська: народитися і — померти… Мати Олександри, Таїсія Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсійного віку.
Капітан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, і у Олександри Іванівни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до міліції і так докладно розпитують про померлу тітку. Проте крізь тінь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жінки якийсь острах. Це зацікавило капітана. Чого боїться ця Хоменкова — адже поки що не знає, що розслідується убивство.
Розмова точилася мляво. Андрійко ретельно записував у протокол усі відомості про генеалогічне дерево Людмили Гальчинської, про усіх живих її близьких і далеких родичів, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тільки родичів у Києві та по всій країні кілька десятків, а знайомих — сотні, серед яких Олександра Іванівна назвала і відомих акторів, режисера з студії художніх фільмів, композитора і людей, знаних тільки по імені, — якісь Андрії, Богдани, Семени, Юрки…
Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.
Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.
— Вона що, дружила лише з чоловіками?
— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.
Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою
— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.
— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.
— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?
— Не знаю, — відповіла жінка.
— Як так? І не здогадуєтесь?
— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.
— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?
— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.
— На вас?
— По-різному.
— Тобто як?
— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.
— Чому?
— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».
— Ви її доглядали?
— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.
— Де ж вона брала ці делікатеси?
— Здається, оця подруга їй приносила, а у тієї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфеті — чи у Раді Міністрів, чи в Цека…
— У чому ж виявлялося ваше піклування?
— Найбільше в окремих дорученнях. Посилала у крамниці, на ринок. М'ясо з крамниці вона не їла, тільки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постійно у грузинів мандарини, курагу, горіхи. Вона не хотіла покидати хату, рідко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною і бігали. Хоч і в своїй сім'ї справ по горло, та все ж рідна тітка, самотня…
— Чим же ви могли їй не догодити?
— А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здуріє.
— Ви давно бачили її?
— Тижнів зо два. У мене діти грипували, не могла відірватися, та і вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тоді, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: «Треба — покличу». Іншим разом забіжиш по дорозі, — я там часто на Сінному ринку буваю, — спущусь і до неї, стукаю — не відчиняє. А знаю, що дома сидить і не відгукується. Чим старішає людина, тим більш дивацтв у неї… Та я за це не ображалась… Може, думаю, спить, а може, настрій такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нікого бачити не хотіла…