Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
4
Чоловік років під сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носі і великою чорною бородою, у якій пробивалися білі ниточки, низько схилився над піаніно і грав, не оглядаючись на зал, де пили і гуляли німецькі офіцери. Кафе «Едельвейс» було приватним, існувало з дозволу німців і лише для німців. За піаніно сидів Антон Адамадзе, той самий грузин, колишній врангелівський офіцер, до якого ревнував співачку Люцію хазяїн кафе Артур Христофорович Гіллер.
Жінок у залі не було, і двоє
Співачка Люція готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у перші дні, коли, виходячи перед німецькими офіцерами, відчувала скутість і, співаючи, відводила очі убік від своїх слухачів.
Зараз крізь пропалену у завісі дірочку вона спокійно розглядала відвідувачів. Декого вона вже запримітила, пізнавала; в «Едельвейса», хоч кафе відкрилося недавно, уже з'явилися свої завсідники. Майже усі столики зайнято — здебільшого молоді офіцери, які добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.
Тим часом тапер закінчив свою імпровізацію. Люція ще раз поправила на собі коротеньке плаття, яке відкривало вище колін її стрункі ноги, з великим вирізом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачіски і, відштовхнувшись високим каблучком від підлоги, вистрибнула на сцену. Завсідники зустріли її оплесками. Вона зраділа: її знають і вітають! Відповіла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.
Потім підійшла до тапера, хоч він наперед знав її програму, і щось шепнула йому.
Як завжди, почала з улюбленої офіцерами «Розамунди». Трохи знаючи німецьку зі школи, де мову викладав її батько, з його домашніх уроків, Люція ще й тепер, як тільки випадала вільна хвилина, учила її. Найбільше за все хотілося стати справжньою німкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нації, що володіє світом, і розмовляти без акценту, аби з вимови ніхто не міг розпізнати у ній слов'янки.
Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос співачки, знайома легка мелодія заколисували. Дехто почав підспівувати, п'яно похитуючись на стільці.
Люція була певна в собі, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмішка її подобається чоловікам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, ніби говорить, що Люція без опору готова віддатися на ласку кавалера. І чоловіки божеволіли біля дівчини.
Скінчивши під оплески «Розамунду» і вихиливши фужер вина з рук молодого офіцера, який підбіг до невисокої естради, Люція звеселіла, остаточно розслабилася і, бажаючи догодити підпилому товариству, пританцьовуючи, заспівала не дуже пристойну пісеньку:
Як майора я любила —
До майора спать ходила,
За півкіло маргарини
Цілувала три години…
Невміло перекладена самою Люцією на німецьку, пісенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, сміх, оплески. Один з літніх офіцерів посилав Люції поцілунки і високо піднімав якийсь
Та ось двері у кафе знову прочинилися — і до зали увійшов черговий гість.
У Люції закалатало серце. Це був той самий офіцер у есесівській формі, що нагримав на Артура Христофоровича і доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирі зі свастикою на рукаві. Люція побачила, що на шиї, підпертій твердим білим комірцем, висить залізний хрест. «О, це велике цабе!» — подумалося їй.
Його помітили й інші присутні в залі. Гамір ущух. Літній офіцер, який посилав через весь зал поцілунки, опустився на стілець і заходився акуратно наливати собі з пляшки вина, прагнучи не розлити його.
Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вільного столика, на якому стояла табличка з написом «Зайнято!»
Люція занервувала. Уже не так вільно підгецувала на сцені, забула про сп'янілих офіцерів.
Тим часом нового відвідувача угледів і хазяїн. Він грудкою підкотився до столика і, відштовхнувши єдину офіціантку — руду Дуську, яку Люція органічно ненавиділа, вклонився гостеві.
Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь німцем із інтендантської установи «Рюстунгскомандо». Її ревнивий покровитель обіцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офіцери, обіцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якій видають хліб по картках. У голодному, замордованому Києві це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибігала лише увечері, коли відчинялися двері «Едельвейса», і уся брудна робота — прибирання, миття посуду тощо — тепер випадала на долю бідолашної співачки.
Курт Раух щось замовив, і Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухні. Есесівець пильно подивився на Люцію. Вона обірвала дурну пісеньку і розпачливо перебирала у пам'яті свій репертуар, не знаючи, що заспівати далі. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бідний, можна сказати, жалюгідний… Що ж заспівати? Хіба що їхній гімн: «Дойчланд, дойчланд юбер аллес…»
Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть німці.
Тим часом Дуська принесла есесівцю пляшку шампанського, той налив собі вина, відпив з фужера і знову вперся в Люцію поглядом. Погляд у нього був важкий. «Хто він мені такий зрештою? — заспокоювала Люція себе. — Ну що з того, що гестапо? Я нічим не завинила перед новою владою. Я цілком лояльна».
Ось зайшло іще двоє армійських офіцерів, але, огледівшись, сіли не біля Рауха за вільний столик, а притулилися за чужим.
Під оплески Люція випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завісою і крізь пропалену у ній дірку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому від сигарет залі попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собі шампанського, але не випив, а про щось замислився.
Люції протягом вечора ще двічі треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що співатиме.