Круглянський міст

Прокинувся Стьопка на світанку. Збудили його голоси — близький гомін людей, сміх, ранковий курцівський кашель, брязкіт казанців. Ще не зовсім подолавши в собі дрімоту, хлопець зрозумів, що це йшли на сніданок — поруч, у вільшняку, була стежина до недалекої кухні, запах диму від якої давно вже доносився до його купи хмизу. Стьопків голодний нюх кілька разів ловив спокусливий запах смаженого, і тоді навіть уві сні Степан відчував голодну знемогу в усьому тілі. Але про їжу він тут же й забув. З пробудженням на хлопця хлинула сила-силенна найприкріших думок і відчуттів — вчорашнє обвалилося все відразу, і він з тужливою самотою відзначив цей перехід із сонливого забуття в украй турботливий, нерадісний тепер для нього світ.

Більше вже не заснув.

Свідомість його була цілком у владі тривоги, на кілька годин припиненої сном; знову потягнулося чекання, в кінці якого, одначе, не передбачалося нічого доброго. Стьопка поворушив головою: шия по-давнішому — не дуже, але якось докучливо-тупо — боліла; вилиці, здається, наривали все більше: одна, розбита вчора, мабуть підсохла і, зрушена тепер, озвалася гострим болем. Було боляче ворухнути плечем, і він страждально поморщився, думаючи, що чиряки, які ще недавно отруювали йому життя, тепер не більше ніж дрібниці.

В ямі від ранкової свіжості було прохолодно, тіло зі сну пробирали дрижаки, замерзли руки. Струхла солома на дні відсиріла, стала вогка, мов скошена підв’яла трава, і не гріла. Десь, невидне за лісом, сходило сонце; обіцяючи погожий день, у високому просторі неба біліло декілька невеличких хмаринок. Нижче під ними височіла обсипана шишками верхівка ялини. Кілька тугих шишок лежали долі, на втоптаній соломі, біля його босих і брудних ніг.

Яма була не така вже й глибока, колись недбало викопана під картоплю — невеликий її запас ховали тут до весни. З обсипних стін батогами висіло ялинове коріння, товстіше стирчало з боків, мов тверді, вузлуваті лікті. Вилізти звідси було просто, навіть дитина б вилізла, але він вилазити не збирався. По-перше, наверху до ями була приставлена варта — партизан з гвинтівкою, що пильнував його, мов злочинця. По-друге, і це головне, Стьопка не вважав себе анітрохи злочинцем, чекав і дуже сподівався на справедливість. Тепер, помалу заспокоюючись після того недоречного вчорашнього випадку, Степан відчував, що погарячкував, що не треба було все доводити до біди. Але розумні думки звичайно спізнюються, і того, що трапилося, вже не переінакшити.

Голоси тим часом потроху віддалилися, затихли в ялиннику, навколо знову стало тихо і надто чуйно, як звичайно в ямі. В цій самотній тиші лісового ранку Степанові якось мимоволі захотілося почути вартового, який усю ніч тупав поблизу. Коли вчора саджали сюди, то ставили Кучкіна, але тепер, мабуть, не Кучкін — замінили іншим. Той був непосидючий і дуже шумливий: то кашляв, то бурмотів щось і все ходив і ходив навколо. Цей же тихий — видно, сидить десь поблизу і дрімає.

Притаївши дихання, Стьопка, однак, уловив на слух тихенькі звуки, яких спершу й не вгадав навіть, а потім якось само собою між думок стало зрозуміло, що вартовий стругає паличку чи, може, дубчик: чутні були тихі шорхання ножа, помахи руки. Згодом він почув і лопіт дубця об присипаний глицею діл. І хлопцю раптом до душевних судорог захотілося туди, на волю, хоч озирнутися, подивитися навсібіч з краю ями, вилізти з цього сирого, просмерділого трухлявою соломою і землею дна.

Але він знає, що допоки не приїде комісар, ніхто його звідси не випустить.

Тим часом на стежині під ялинами спершу невиразно, а потім усе гучніше лунають чиїсь широкі кроки, чується шерхіт зачеплених гілок, розмірений брязкіт у такт кроку — зброї чи чогось іншого в кишені. Поблизу, чутно, мабуть, встає вартовий, долонями обтрясає полу свитки; різко клацає складний ножик. Стьопка спізніло здогадується: ідуть сюди. Може, за ним? Він чекає цього і ладен уже зрадіти, але замість відповідних для такого випадку слів чує інші.

— Ну, іди, підрубай, — чувати здаля рівний голос задоволеного собою і, певно, не голодного вже чоловіка. Несподівано близько і хриплувато відгукується вартовий:

— Що там? Знову ячна?

— Ні, затірка з салом.

— Інша справа. А то ця ячна вже остогидла, не лізе.

— Полізе. Ну, як твій бандит? — раптом питає новий вартовий.

— Тихий, що миша. Спить усе.

— Тихий, кажеш?

Голоси незнайомі, — мабуть, хтось із нових. Стьопка відчуває, що йдуть сюди, і, сівши, робить незалежний вигляд, супиться, ледве долаючи невиразну, щемку тривогу.

Над краєм ями з’являються дві голови — одна в шапці, друга в німецькій пілотці, а слідом і чоботи — трофейні, підбиті шипами, — це в того, що змінює. Той, що відстояв, знаходиться далі, і Стьопка бачить його до пояса.

— Привіт! — з переграною доброзичливістю кидає новий вартовий, з цікавістю обмацуючи його незлими очима. Стьопка поволі опускає голову — йому не до жартів і безглуздих розмов. Вартовий, ймовірно, розуміє це і зганяє з лиця усмішку.

— Нічого. Комісар розбереться. Ти з чиєї роти?

— А тобі що? — тихо каже Стьопка і здіймає докірливий позирк.

— Та так.

— Що ти його допитуєш? — нетерпляче переступає другий. — З чиєї б не був, тепер його діло труба. Розстріл світить.

— Ну, чому одразу й розстріл? А якщо пом’якшувальні обставини? Пошлють на залізницю, спокутує вину і буде бігати, — з бадьорою упевненістю каже вартовий.

Стьопка прислуховується і вглядується в цього чоловіка: він не старий ще, кремезний і — за говіркою чути — не тутешній. Мабуть, з окруженців чи з колишнього районного начальства. Хлопець уже готовий повеселішати, як у голосі вартового відзначає нотки нещирості, швидше — бездумної байдужості, і знову потупляє свій погляд.

— Приїде комісар — він йому покаже «пом’якшувальні».

— Нічого. Головне — не дрейф. Коли що — мовляв, під мухою був. А під мухою — воно все можливо.

Вони повертаються і зникають. Роздратоване напруження у Стьопки потроху слабне — продовжувати цю розмову йому вже ставало не під силу. Що б там не чекало його, якби тільки швидше. Хлопцю вже здається, що він сидить тут дуже довго, і його стривожені почуття чи то приглушуються спогадами, чи то пробуджуються до нестерпності. Мабуть, краще, коли він один і ніхто не допікає ні погрозами, ні непотрібним тепер утішанням. Зіщулившись від холоду, він притуляється плечем до вогкої земляної стіни, одну до одної горне захололі ступні — ногам так робиться ніби тепліше.

Неподалік у вільшняку рубають дрова — мабуть, на кухню. Чуються неспішні удари, короткий хруст дерева, шерхіт гілля; часом тонко віддзвонює сокира. Так і він рубав два дні тому і, мабуть, рубав би й тепер, і завтра, і жив би, хоч і не дуже весело, але вже напевно без цих неприємностей, які гірші за рану, а може, й за саму смерть, якщо в бою. І треба ж було йому попертися на те завдання… він і досі не розуміє, чи справді Маслаков його шукав, щоб узяти в групу, чи, може, випадком спіткав його в лісі та покликав.