Круглянський міст
Шрифт:
Стьопка збагнув, що розмова стосується їх завдання, і спідлоба пильно позирав чи то на Бритвіна, чи то на командира. Маслаков, підчепивши носком, стягнув другий чобіт, двома точними рухами загорнув шкарубку онучу.
— Охорони нема. Вчора прийшов Гальонкін з розвідки. На мосту пусто.
Насунувши чобіт, Маслаков м’яко притупнув ним по моховитій землі.
Стьопка відразу ж здогадався про сенс їхнього завдання, і йому стало зрозуміло, що спалити міст, мабуть, буде нелегко. Якщо навіть нема охорони. Там за логчиною — містечко з поліцією, звідки цей міст видний,
— Удень, може, й нема. А вночі? — сказав Бритвін.
— А навіщо вночі? Ми вдень і підпалимо.
— Під носом у бобиків?
— А що? Дерево сухе — пихне, як порох! Бензину б тільки більше, — бадьоро підтвердив Маслаков і подивився на Степана.
— Товкачу, давай драгунку.
Хлопець подав гвинтівку, командир дістав фінку і колодочкою став обережно клепати під мушкою.
— Вся річ у тім, як обмізковано. А обмізкував ти так-сяк. Хитрості нема, — незадоволено зазначив Бритвін.
— Якої хитрості?
— Такої, щоб сказав — і відразу повірили, що вдасться.
— Хитрість, хитрість! Тут наважитися треба. Що раптовніше, то ліпше.
Та й справді. Що розводити якісь там хитрощі, думав Степан. Слухаючи торопку гомінку суперечку, він позбувся першого мимовільного сумніву щодо маслаковського задуму і підняв на Бритвіна ображений, майже злий погляд.
— Не такі нищили. Аж тріски летіли. І не полохалися.
Він умисне сказав так грубо й задирливо, щоб зачепити Бритвіна, над котрим тим самим стверджував якусь свою якщо й не перевагу, то принаймні невизнану ним гідність. Правда, це виглядало трохи самовпевнено, може, навіть, легковажно, але він уже відчув у собі приємний холодок мстивої рішучості і знав, що не поступиться. Бритвін насупився.
— Хто це — нищили?
— А ми.
— Дивлюсь: розумні дуже, — з'їдливо сказав колишній ротний. Було помітно, одначе, що він поводиться дуже обережно, а може, хитрить, приборкуючи в собі звичну командирську самовпевненість, яка недавно ще тримала Стьопку на відстані. Відчувши це, хлопець уже рвонув напролом, беручи на себе ще більше, аби лише допекти Бритві ну за недавню його погорду.
— Та вже ж боятися не будемо. За шкуру тремтіти.
З рову, шорхаючи кожухом у гіллі, зморено виліз Данило і став ззаду, прислухаючись до розмови.
— Що ж, побачимо! — раптом рішуче оголосив Бритвін.
— Побачите.
— Досить, годі! — цикнув Маслаков. — Прийдемо, огледимося, вирішимо на місці. Тримай рушницю.
Не встаючи, він шпурнув у Степанові руки гвинтівку, яку цього разу той зі спритним ляском ухопив за ложу.
— Тільки б дощу не було. — Маслаков подивився на небо.
Решта, крім Бритвіна, також підвели голови. Білява пелена там, здається, густіла, небосхил за рівчаком підозріло засинів. Схоже — справді збиралося на дощ.
— Ніби хмариться, — непевно сказав Данило.
— Таки хмариться. — Маслаков енергійно встав на ноги.
— Нумо, потупали! Даниле, бери каністру. Товкач своє відніс.
5
Вони виходили з Гриневицького лісу, ялинник рідів — мабуть, кінчався, ширше розступилося небо над головою, побіч уже проглядалося узлісся. Раптом Маслаков коротко кинув: «Чекайте!» — і, круто збочивши зі стежки, сховався в суцільній зеленій хащі соснового підліску. Інші троє спинилися з легким подивом на обличчях. Данило, одсапуючись, одразу поставив каністру і сів, Бритвін з осторогою глядів у гущаву. Стьопка зачекав трохи, потім поклав на траву гвинтівку і, ставши на коліно, почав підкручувати зав’язку на чоботі, який вишкірився так, що вилізла онуча. Але не встиг хлопець розв’язати дротяний вузол, як з гущави донеслося:
— Давай сюди!
Невтямки, для чого, вони незадоволено піднялися і також полізли в ялинник, який густо пах молодою живицею і колько чіплявся суччям за одежу. Розсуваючи туге колюче гілля і вгинаючи голову, Стьопка, одначе, незабаром виліз на вільніше місце. Тут був край лісу. Над молодим ялинником на острівці здіймалися дві мохасті товщенні ялини з розлапистим гіллям, яке понуро звисало. Під ближньою з цих ялин чогось топтався, вглядаючись під ноги, Маслаков.
— Давайте поправимо хутенько.
Серед рідкої трави неглибокою провалиною окреслилася несвіжа, видно, торішня, могилка. Недбало накидана земля осіла, береги обсипалися. Маслаков почав чоботами горнути з боків до неї пісок. Данило поставив каністру.
— Що, знайомий? — запитав Бритвін.
— Двоє наших: Кудрашов та Богуш. Восени в Старосіллі на засідку наскочили.
Стьопка притулив до ялини гвинтівку і без зайвих розпитів подався до командира. Щоб не зостатися розутим, совати пісок чоботами йому не випадало, і хлопець услід за Маслаковим долонями почав рівняти землю по формі могилки. Данило з Бритвіним непевно спостерігали звіддаля.
— Ну що? — підвів голову командир. — Давай, Шпаку, дерену пошукай. Обкласти ж треба.
Данило мовчки витягнув з піхов на ремені німецький штик-тесак і стомленим кроком неохоче поплентався до узлісся. Бритвін сів навпроти під ялиною.
«Падло! — ляпаючи долонями по вологій землі, думав Стьопка.
— Боїться руки забруднити. Начальник!».
Поки вони вдвох клопоталися над могилкою, Данило в полі кожуха приніс три скиби дерену, вивалив їх побіч. Маслаков поклав деренини на край могилки — їх було таки замало. Тоді з-під ялини нетерпляче піднявся Бритвін.
— Дай-но штик! А то прововтузимося тут…
Данило віддав штик, і Бритвін рішучим кроком рушив з острівця до узлісся. Трохи загаявшись, Данило пішов слідом. Стьопка подумав, що і йому треба долучитися, але перш ніж рушити, сказав Маслакову:
— Знав би, не пішов. Теж мені командир знайшовся.
— А що?
— Та цей… Бритвін!
— Нічого, — сказав Маслаков, помовчавши. Не звертай уваги. В’їдливий… Зате головатий.
Усі по разу вони принесли десяток дернин, і Маслаков обклав могилку. Вийшло цілком непогано — не гірше, ніж на кладовищі.