Круглянський міст
Шрифт:
— Ось тут ви і прогавили, — здогадався Бритвін і повернувся до Данила. — Давай поміняємось, а то…
Поставили каністру, Бритвін зайшов з другого боку. Маслаков терпеливо зачекав, поки вони мінялися біля каністри.
— У тому й справа, що там нічого не трапилося. Люди славні виявилися, дід — бувалий солдат, усе про ту миколаївську розповідав. Баби — стара і дві молодиці, зібрали на стіл не гірше, ніж у свято. Звісно, сільце глухувате, німці поки що не чіпали, партизани ще не надокучили, а головне — один син їх також ув армії. Батьківське серце, воно в таких випадках дуже чуле. Зняли ми все верхнє мокре, баби почали сушити на печі й перед челюстями. І пригостилися.
Досі не можу докумекати, як воно тоді вийшло, що господарям стало відомо, з ким вони мають справу. Може, з нас двох хтось проговорився, а може, він сам десь у розмові згадав. А можливо, що й по голосу, поводженню чи по якихось дрібничках — ремінь, чоботи, пістолет; гімнастерка без ромбів, правда, а здогадалися, що цей чолов’яга — не рядовий, а начальство, і велике. Правда, ми тоді не завважили нічого, наїлися, трохи підсохли, а кемарнути годинку дід повів на городі в лазню біля картоплиння. Темно, тісно, гірчить від продимлених стін, віничком пахне. Завалилися на приполок — і спати. Охорони не треба, дядьки самі взялися охороняти. В їх щирості ми вже не сумнівалися. Раночком домовилися рушити.
Здалося, тільки задрімав, як чую — біда. У розчинених дверях дід: «Боженько, німці!» В лазні темно, але віконце вже світліє — ранок. Підхопилися ми — та в передбанник, звідти, зігнувшись, за ріг будівлі. Та чуємо — дід ззаду: «І там німці!» Оточили, виходить. Куди податись? Попадали в картопляник, лежимо. Картопелька вже відцвіла, картопляник ладний, пишний, трохи киває. Уткнувся я в комбригові чоботи, спросоння нічогісінько не тямлю, чекаю… Холера, потухла. В тебе горить?
У Бритвіна горіла, вони знову спинилися під навислими над дорогою ялиновими лапами. Маслаков прикурив, затягнувся і замовк. Інші також мовчали. Від якогось часу Бритвін перестав уставляти репліки: пафос розповіді все більше загострював увагу.
— Ось так, — заклопотано, майже тужливо переживаючи спогади, заговорив далі Маслаков. — Раночком тиша, всі звуки згори; визирнути не можна, а так чутно далеко. Не встиг, мабуть, дід зайти на подвір’я, як там німці. Чуємо: крики, погрози, баби в плач. Ми слухаємо: в чому справа — так просто наскочили чи нас шукають? Невже хто продав? Звісно, які б хороші люди не були, а падлюка між них завжди знайдеться. Як потім довідались, баба одна. Зла була за щось на дідових жінок, ну, й збігала крізь ніч у містечко, привела фельджандармів — канти на погонах кручені такі.
А тут, як на біду, комбриг повертає голову й шепче: гімнастерка в хаті. Я ледве не зомлів… Ага, це ж як вечеряли, тітка на піч поклала, щоб до ранку підсохла. Підсушила на свою голову.
Ну, гімнастерку хутко знайшли, і хоча в ній нічого не було — комбриг документи, зрозуміло, переклав, — змикитили, мабуть, на кого натрапили. Звідки дізналися, біс їх знає. Хіба знаки від ромбів зосталися. Ромби ті комбриг давно зняв, але якщо придивитися, то місце під ними начебто намуляне трохи. Ну і взялися.
Перевернули всю хату, хлівці, комірчину; з півгодини ми слухали, як вони там грюкочуть, кричать, щось кидають, ламають. Двоє зовсім близько протупали до лазні, але там двері навстіж, пусто. Спробуй, здогадайся, що ми за двадцять кроків у бульбі лежимо, як вужі, в борознах. Гадають: певно, в схові якомусь хитромудрому. Шукають схови.
Години за дві все перевернули — ані хріна. Дід відпирався, віднікувався, а як гімнастерку знайшли — змовк. Ті кричать: «Кажи, куди бандитів сховав, інакш усіх порішимо й хату димом пустимо!» А дід покірливо так відповідає: «Воля ваша. Ви — сила».
Біля дороги з лісу визирнула галявка — довгуватий зелений лужок з почорнілим стіжком віддалік. Маслаков примовк, спинився, нашвидку огледівся, і вони, прискоривши ходу, перейшли його, аж поки не сховалися між дерев. Уже всі докурили, тільки командир стискав у пальцях недопалок, який, схоже, давно не горів.
— Знову потух! Що ж таке?
— Кажуть — жінка гуляє, — сказав Бритвін.
— До жінки дожити треба.
На ходу командир сунув недокурок за вухо шапки. Вони тепер ішли всі разом. Поруч з Бритвіним Маслаков виглядав молодшим, але був вищий за нього та й ширший у плечах, рухи його були легкі й стримано-неторопкі, як у кожного дужого і впевненого в собі чоловіка.
— Ось, значить, лежимо, я одним оком якось зирнув крізь гущину — вистроїли всіх перед хлівцем у шерегу: діда, стару, обох молодиць і дітей — хлопчика й двох дівчинок. Баби голосять: вони ж не знають, куди ми з лазні шаснули, один дід відає. А дід мовчить. Тоді поліцаї до баб: «Де бандити?» Баби крізь плач: «А паночки, а дорогенькі, хіба ж ми знаємо? Були й пішли, ми не дивилися куди». — «Ах, не дивилися? А схов де?» «Нема ніякого схову, хоч убийте — нема». — «убийте!» — каже один. Поліцай, мабуть: чутно, по-тутешньому говорить. А може, перекладач — з борозни не розібрати. — «Ні, ми спершу ваших щенят повбиваємо». І тут — трах!
У мене все нутро похолоділо — що надумали, гади! Чую, і комбриг ворухнувся, напружився. А в дворі галас, крик. Так і є: в найменшу, крайню в шерезі. А крізь галас — все той самий голос: «Не скажеш — слєдующого!» Потім розказували, підскочив до хлопчика — і пістолет до лоба. А що йому — застрелив би і його, і всіх. Хіба шкода, аби вислужитись. Тим більше, коли така здобич — комбриг.
І що ви думаєте? Комбриг підхоплюється і з борозни — на стежку. А лежав він трохи за лазнею; коли підводився, з двору, мабуть, не видно було. І зі стежки як гукне: «Стой, варвари!» Ми знітилися в бульбі — ну, думаю, все пропало. А він так рішуче просто на них. Поліцаї — казали після — порозбігалися з переляку: хто за дрова, хто в хлівець, а той крикун з пістолетом хутенько на коліно і пістолет на руку. Ну точно як до війни в осоавіахімі [4] вчили. А комбриг: «За що дитя, іроди? Я комбриг, беріть!»
4
Товариство сприяння обороні та авіаційно-хімічному будівництву СРСР (1927–1948) — масова громадська організація, що мала на меті підготовку молоді до військової служби. Попередник Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту СРСР (ДТСААФ). — Прим. пер.
— Ну, і взяли.
Взяли та й знову кинулися до лазні — чоловік п’ять. І туди, і сюди, але ніде нікого. Комбриг каже: «Дарма стараєтеся. Ті вже в лісі!» Повірили. Як не повірити, коли чоловік на таке пішов. І що ви думаєте: всіх розігнали прикладами; діда, правда, також забрали, але за тиждень випустили. Дівчинку поховали. А комбриг, казали, їм таке в лепельськім СД учинив, що там же й розстріляли. Навіть і відправляти нікуди не стали.
— Авжеж, — сказав Бритвін. — Жалісливий надто. А якби вони і його взяли, і сім’ю не відпустили? Тоді як?