Круглянський міст

Быков Василий Владимирович

— Коня віддамо, — сказав він. — Через пару днів тільки.

Хлопець, однак, бодай зовсім уже осмілів і, ступивши на крок ближче, заперечив:

— Та не можна мені без коня. Я молоко вожу.

— Ну, знаєш! Ти молоко возиш, а нам треба людину рятувати. Ану потримай свого шахрая!

— Та не беріть, дядьку, їй-бо, не брешу: ніяк мені без коня! — наполягав хлопець, одначе взяв коня за оброть і притримав. Стьопка грудьми скочив на конячу холку і з приємністю очепив ногами теплі боки.

— Дядьку, партизани не роблять отак!

Стьопка шарпонув було за вірьовчаний повід, кінь слухняно повернув у потрібний бік, та раптом хлопцева безвихідь чи, може, його докір якось зачепили Стьопку.

— Ну, ось що… Гайда з нами, — сказав він. Завеземо куди треба й оддамо. Завтра дома будеш.

10

По лісу вони пробиралися пішки обидва, ведучи коня на поводі. Містину цю підліток знав, він одразу ж знайшов стежину край рівчака і, розводячи руками мокре віття, упевнено вів Стьопку з конем.

Либонь, було за північ. Ніч іще поглухішала, ліс затаївся, навіть не стало чутно шарудіння крапель, тільки рівно тупали ззаду конячі копита та серед гілля, сполохано залопотівши крилами, часом кидався геть який-небудь потривожений ними птах. Однак у лісі, як і досі, було мокро, незатишно й тривожно; тремтливий холод невидимим вологим туманом розповзався між кущів.

Стьопка напористо тягнув за собою коня, який, однак, не дуже охоче йшов за чужим. Звісно, коня краще було б доручити підлітку, але хтозна, що в того в голові. До того ж у чагарнику деякий час тому Стьопка відчув запах диму, і це почало дещо непокоїти. Добре, якщо палили Бритвін з Данилом, а коли хтось чужий? Таке сусідство, звичайно, не подобалося, і він тривожно вглядався в туманний морок рову, щоб не спізнитися вбачити вогонь. Він і справді його хутко вбачив — крізь хмизняк коротенько блиснула червона плямка і зникла. Спинившись на хвильку, Стьопка подумав, що, здається, це вони.

Справді, на краю тої самої невеличкої прогалини біля струмка блискав маленький вогник, поряд з яким повільно ворушилася сутулувата постать у ватнику. Зачувши їх над рівчаком, постать круто повернулася і на мить знерухоміла, вглядаючись у пітьму. Але вони вже спускалися в рів, Стьопка стишено прикрикнув на коня, який боязко сунувся на підігнутих задніх ногах, деручи копитами землю. Удвох з хлопцем вони притримували його за оброть і хутко спустилися, збігши до самого вогнища.

Бритвін поправив на плечах якийсь ватник і відступив убік, гойдаючи ззаду, по заростях, хитку хмуру тінь.

— Ну, ось кінь, — сказав Стьопка. — А підводи нема.

Він чекав, що Бритвін або викаже задоволення, що вдалося добути коня, або почне докоряти, чому без підводи. Проте колишній ротний глянув на незнайомого підлітка, який скромно спинився збоку, і байдуже і не торопко сів біля вогню; побіч, розіп’ята на ралицях, сушилася його шинелька.

— Дарма старався.

Стьопка не зрозумів і запитально подивився на Бритвіна, але той з мовчазною вогкуватістю на обличчі простяг до вогнища долоні і почав грітися. Вогонь поволі розгорявся, дим сірими клубами плив угору, але діставав і до очей. І тоді Стьопка, вже відчувши недобре, почув якесь тупання в другому кінці прогалини. Туди ж косив насторожений погляд кінь. У тьмяній вовтузні тіней під хмизняком, одначе, можна було розгледіти зігнуті плечі Данила, який, стоячи на колінах, щось колупав у землі. Пройнятий кепським передчуттям, Стьопка кинувся до нього, але відразу за конем наткнувся на прикритий кожухом бугорок. З-під овчинної поли витикалися дві босі, недоречно білі в темряві ступні.

Далі можна було ні про що не питати.

Раптом відчувши себе вщент знесиленим, Стьопка опустився біля цих босих, близько зсунутих ступнів, по яких делікатним дотиком гуляли відблиски, і зрозумів, що найстрашніше, чого він боявся, сталося. І не з ним, слабаком і невдахою, не з вайлом Данилом, навіть не з Бритвіним, а з найліпшим, найдорожчим для нього в загоні чоловіком.

Не в змозі повірити, що це не сон, не хворовитий, недоречний привид, Стьопка в абсолютному змертвінні прикипів позирком до цих надто збілілих ступнів, і перед його очами помалу випливали з туману ті, вбачені ним у сосняку, сірі, подзьобані воронням ноги. Тепер він не міг, та й не старався осмислити ту безсумнівну спільність, яка об’єднувала їх якимсь однаковим сенсом, — цей сенс він осягав почуттям. Незважаючи на те, що там був невідомий, зовсім байдужий йому чоловік, а тут лежав Маслаков, на галявині, як і там у сосняку, вже владарювала смерть. Вона відштовхувала, полохала і своєю несправедливістю, як завжди, гнітила живе.

Степан сидів довго, пригнічений розпачем і кривдою за командира, а може, і за себе також, — на життя, на війну, а більше на сліпий випадок, який частіше за все інше господарив над їх долею.

— Тепер не підвода — лопата потрібна. Лопати нема? — спитав біля вогнища Бритвін.

Приголомшений горем, Стьопка не озвався, однак, певно, підліток дав знати, що лопати в них нема, бо Бритвін не питав більше. Кінь постояв, повглядався на Данила в мороку і, помалу переступаючи, почав скубти молоду траву. Стьопка ж усе сидів, ні об чім не думаючи, змертвівши всіма своїми почуттями, байдужий до всього і передусім до самого себе. Він сильно змерз від нічного холоду, тіло його почало мимоволі час від часу тремтіти під вологим мундиром. Бритвін, певно, помітивши це, сказав:

— Годі колотитись. Підміни Бороду.

Стьопці було все одно що робити, головне для нього минуло, а все інше втратило сенс. Він покірливо підвівся і посунув до похмурої постаті на краю прогалини.

— Що тут підміняти! Було б чим, давно б викопав, — буркотів Данило, але виліз із неглибокої, по коліно, ями і віддав хлопцю вишаруваний у землі тесак. — На, довбай!

Стьопка понуро стояв у мороку на розкиданій землі. Не підводячи очей, узяв у Данила штик і, коли той ступив до нього, почув чи, може, відчув, що крок його якийсь не такий, як досі, незвиклий для Данила. І тоді він завважив, що Данило вже в чоботах. На Бритвіні ладний ватник, у цього чоботи — вже все поділено. То що ж! Це було дуже звичайно і зрозуміло в їхньому житті: речі, як завжди на війні, переживали людей. Стьопка звик уже до цього, проте щось в його душі мимоволі й неусвідомлено ворухнулося коротенькою незгідною образою невідомо на кого.

Він скочив у могилку і почав драти й сікти тесаком туге й тверде, мов ремінь, лісове коріння, яким так густо й безладно переплетена, либонь наскрізь, земля. Нашматувавши, руками викидав химерної форми обрубки. Одначе все це він робив ніби вві сні, машинально, не займаючи своєї свідомості. Його думки безладно снували в голові, часом затримуючись на чомусь далекому, дріб’язному і не обов’язковому для такої хвилини, щораз обриваючись і перескакуючи на інше. Часом вони зникали зовсім, і тоді він чув близьку розмову там, біля вогню. Навмисне суворим тоном, як дорослий малому, Бритвін казав підлітку:

— Ось так! Побудеш, поки заховаємо. А тоді кроком руш додому. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — тихо відповідав хлопчак.

— Коли зрозуміло, то й уся розмова, — сказав Бритвін, але, помовчавши трохи, спитав: — Тобі скільки років?

— П’ятнадцять.

— Батько є?

— Є, але…

— На війні хіба?

— Ні, — сказав хлопець, зітхнувши. Голос його став якийсь невпевнений і ледве чутний.

— Що, в поліції? — здогадався Бритвін.

— У поліції, — тихо підтвердив підліток.