Круглянський міст
Шрифт:
Стьопка в ямі трохи навіть здивувався, зацікавлений і неприємно вражений одночасно. Називається, знайшов помічника! Либонь, про батька треба було запитати раніше, а то ще мав вести з собою до Гриневицького лісу — от би наробив переполоху! Він з відчуттям винуватості подумав, що Бритвін, мабуть, покличе його до вогню і задасть перцю, якого він тепер, безумовно, заслуговував.
— Ну, а ти що ж, виходить, батьку помагаєш? — запитав колишній ротний ще більш похолоділим, майже ворожим голосом.
— Я не помагаю, —
— Ото!
Бритвін — чутно було — розламав гілочку і поклав її у вогонь; миготливі одблиски в довкіллі на момент притухли, затим, помалу пожвавлюючись, заскакали знову. Хлопець насупився і невесело мовчав.
— Нічого не вийде, — сказав Бритвін. — Таких, як ти, в партизани не беремо. Щоб у партизани піти, заслужити треба.
— А я заслужу.
— Це як же?
Хлопець, однак, не відповів, маючи в думках щось надто серйозне, щоб так просто довірити це незнайомій лісовій людині. Стьопці це сподобалося. Він зирнув з ями — невеличка постать в обвислому, вельми поношеному піджачку тьмяно, але з якоюсь упертою гідністю маячіла біля вогнища. Побіч на колінах стояв Данило й підкладав у багаття гілки.
— Тож так! — завершив розмову Бритвін. — Ми підемо, а ти посидиш біля вогню. Як розвидніє, тоді поїдеш. Пойняв? Не раніше. А що не спав, то завтра виспишся.
— Мені вранці молоко на сепаратор везти.
— Встигнеш з молоком своїм, — сказав Бритвін, підвернувши палкою багаття, з якого шаснув миготливий рій іскор.
Полум’я добре розгорілося, на прогалині стало видно, дим у тиші стовпом валив угору і барвистою хмарою зникав у нічному небі. Бритвін відсунувся. Раптом, ніби щось згадавши, він підхопився.
— Слухай, а куди ти молоко возиш?
— У містечко, куди ж іще! — 3 неприхованим незадоволенням сказав хлопець, і Стьопка подумав, що поліцаїв синок, здається, з характером.
— У Кругляни?
— Ну.
Бритвін замовк, якось значущо поглянув на хлопця, потім на Данила. Той, відвалившись на бік, нерухомо позирав на вогонь.
— Через міст їздиш?
— Через міст. А як же.
— Ага! І вчора возив?
— Возив. Пізно приїхали тільки. Партизани постового забили, то не пускали довго.
— Так-так, — сказав Бритвін і всівся зручніше, притримуючи на плечі ватника. — А що ж у них, охорона стоїть?
— Раніше не було, а тепер стоять. Двоє поліцейських із Круглян.
— Ти диви! Все знає. Молодець! А ну йди ближче. Сідай-но, грійся.
Хлопець неспішно зайшов із того боку багаття і опустився навпочіпки. Данило, мабуть, зацікавлений новими обставинами, підвівся й сів рівно, загородивши вогонь. Через прогалину до Стьопки розляглася його широка тінь, у могилі не стало видно нічого, і Стьопка став на коліна, щоб зручніше було колупати. Він уже не дивився туди, лише слухав.
— Отак. Сушися. Також мокрий. Як тебе зовуть?
— Митя.
— Дмитро, значить. Хороше ім’я. У мене був друг Дмитро. То, кажеш, партизани поліцая забили?
— Еге. Ввечері підкралися й застрелили. Ровба його прізвище. До війни в маслопромі працював.
Деручи в могилці корені, Стьопка скромно порадів: це вже його робота. Дивно тільки, як удалося попасти: навіть не дуже цілився. Після такої звістки стало зрозуміло, чому не наздоганяли: либонь, теж витягували з-під мосту забитого й упустили його з Маслаковим.
— Так-так, — щось пожвавлено міркував Бритвін. — Бачу, ти хлопець гарний. Мабуть, ми тебе візьмемо. Тільки… — він не договорив і повернувся на другий бік. — Даниле, ану, по секрету!
Обидва вони піднялися від вогнища і, гойдаючи на кущах полохливі тіні, ступили кілька кроків до ями. Стьопка випростався, переводячи дух, Бритвін торкнув за рукав Данила.
— Ти казав про тол. Це де?
Данило переступив чоботами, невесело подивився в хмизняк.
— Був. А чи є зараз…
— Це де? У Фроловщині?
— Так.
— Слухай, треба підскочити.
Не відповідаючи, Данило гучно висякався в траву, старанно витер п’ятірнею ніс і бороду.
— Так темно ж. А там болото, лихо на нього. Та й не знаю, чи швагер той дома, — почав він понурим, глухим голосом, який завжди у нього свідчив про небажання. Бритвін, однак, урвав:
— Нічого! Сідай на коня і скачи.
Вони повернулися до багаття, в якому тепер зосереджено порпався Митя. Данило на ходу гучніше вже сказав:
— Так той… у мене ж., обріз бісів!
— Бери гвинтаря!
— Що гвинтар! Автомат якби. Товкачу!
— Навіщо автомат? Хай з гвинтівкою їде, — хмуро сказав Степан.
Бритвін суворо:
— Дай автомат!
Стьопка з силою ввігнав у землю тесак і тихо вилаявся: більш за все на світі йому не хотілося тепер віддавати автомат. Але наказ Бритвіна прозвучав так категорично, що хлопець утримався від суперечки і підняв з-під вільшини колишній маслаковський ПКШ.
Бритвін з нетерпінням підганяв Данила:
— І давай, скачи. На це тобі дві години. Фроловщина недалеко, я знаю.
Данило, однак, усе щось порпався, явно не поспішаючи на завдання, до якого в нього, схоже, не дуже лежала душа.
— Кожух мокрий… Коли б ви дали ватник.
— На. На і ватник, — рішуче шарпонув його з пліч Бритвін.
— Тільки не марудь.
З мовчазною зосередженістю Данило вдягнувся, взяв на краю прогалини коня і, натужно тягнучи його за повід, поліз наверх.
11
Бритвін більше не сів до вогнища, біля якого тепер господарював Митя, а постояв на прогалині і, коли тупіт коня стих, підійшов до Степана.