Круглянський міст
Шрифт:
— Чуєш, а ти давно молоко возиш? — зацікавлено питав Бритвін.
— Та з весни. Як лід зійшов. Спершу Кузьмів зять возив, але його в поліцію забрали.
— За що забрали?
— А хтозна? За щось забрали.
— А ті, що на мосту, тебе знають?
— Поліцаї? Знають, авжеж. Усе чіпляються: «Водкі прівєзі». Асобєнно той Ровба, що забили.
— Горілки, значить? — роздумливо перепитав Бритвін. — Ну, на горілку вони ласі. А молоко не чіпають?
— Молоко? Нє-а, — сказав Митя і соромливо заусміхався своїм маленьким обличчям. — Я в те молоко куряче… сиплю.
— Та
Схопившись від якоїсь думки, Бритвін сів, сунув на потилицю пілотку. І раптом сказав:
— Слухай, Митю! Хочеш міст висадити в повітря?
Стьопка від здивування аж роззявив рот, але зразу ж подумав: а правда, — хлопець міг би допомогти. Митя, з лиця ніяк не вражений питанням, відповів просто:
— Хочу. Аби було чим.
— Ну, це не твій клопіт. Це ми покумекаємо. Якщо вдасться — тобі найперш автомат. Той он, з яким Борода поїхав. Далі — правітєльственная нагорода. Ну, і в загін, звісно, враз. Я сам порекомендую.
Уважно вислухавши Бритвіна, Митя зітхнув.
— Мені головне — щоб у партизани. Бо мені вже дома ніяк…
— Це чому?
— Батько в мене… Ну, і хлопці в селі чіпляються. Мені вже ніяк стало.
— Так, зрозуміло. Щодо загону — ручуся. Тепер слухай мій план. Просто і ясно, — сказав Бритвін, але змовк і роздумливо подивився в огонь. — Хоча, ладно. Хай Данило приїде.
«Ну, що ж, хай приїде. Коли тільки він приїде?» — розчаровано подумав Стьопка, який уже зібрався було почути план Бритвіна. Але той усе таївся. Розмова їх на тому перервалася. Стало тихо. Від нерухомості Стьопку почала долати дрімота; вогнище пригрівало лице і груди, а спина стигла. Либонь, натерті мокрим коміром, розболілися чиряки на шиї. Стьопка подумав, що треба перев’язати шию, та не було чим. Чоботи й коліна його були в грязюці, руки теж. Щоб прогнати дрімоту, хлопець устав.
— Ти куди? — зирнув крізь дим Бритвін.
— Руки помити.
Внизу, в непроглядній пітьмі чагарників, булькотів струмок. Шукаючи придатної для спуску містини, Стьопка пішов краєм прогалини, поки не наткнувся на свіжу, сиротливо стихлу під вільшняком могилку, і аж тріпонувся в подиві. Він усе не міг зрозуміти чогось і ніяк не міг сприйняти цю недоречну смерть. Нинішнє йому здавалося лихим сном. Хотілося сподіватися, що мине ніч і все стане, як досі: він побачить живого, рухлявого Маслакова, котрий з доброю усмішливістю знову покличе його на завдання.
Хапаючися за гілля, Стьопка збіг до струмка. Тут було сиро й холодно. Неширокий струмінь води старанно мив слизькі камінюки. Хлопець намацав ногою один і схилився.
Ні, Бритвін не такий. Він жорсткий, недобрий, але справу свою, здається, знає. Цей не промахнеться, думав Степан, опускаючи в студену воду руки. Йому тепер надто хотілося успіху; після пережитого він ладен був на нові муки й ризики, аби лише розквитатися за їх невдачу.
12
Данило приїхав ранком, коли прояснилося небо над ровом і в гіллі навколо різноголосо
Митя перший підскочив до коня, став лащити його, гладячи по шиї. Рослик задоволено стриг вухами і косив блискуче око на Стьопку. Стьопка, однак, глядів нагору, як і Бритвін: там, невиразний ще в ранковому півмороку, тяжко ворушився Данило. Спершу вони не зрозуміли, чому він затримався, потім побачили в нього, зігнутого, якусь ношу в руках. Спустившись униз, Данило важко поставив додолу майже під зав’язку напханий чимсь мішок.
— Ось! Ледве довіз, холера. Мокрий чи що?
— Як мокрий?
Бритвін був уже побіч, обидва вони схилилися над мішком. Данило опустився на коліна і нігтями почав колупати тонку вірьовочку зав’язки. Стьопка, та й Митя, від якого не відступався Рослик, стояли навпроти.
Тим часом уже без вогню повиднішало на всій прогалині — сірій, як і все в цей світанковий час, із розпливчастими постатями людей, коня; морок поволі сповзав під чагарники, до струмка; небо вгорі все яснішало густою веселою блакиттю — ранок збирався бути сонячним.
Данило розв’язав мішок.
— Що таке? — зразу вирвалось у Бритвіна. Запустивши руку в мішок, він дістав звідти жменю якихось грудок, угледівся, навіть понюхав. Вигляд у нього був майже розгублений.
— Що ти привіз?
— Та оте ж саме… Тол. Чи як його…
— Який у хріна тол? Амоніт? — сердито запитав Бритвін, ширше розгортаючи край мішка.
— Ну. Амоніт буцім. Так казали.
— Лайно! Я думав — тол. А цим що зробиш? Рибу глушить?
Данило винувато стояв обіч, пошкріб за коміром, потім під ватником, за пазухою.
— Казали, бахкає. Пні ним на ділянках рвали. Тож якусь силу має.
Бритвін мовчав — з виразним недовір’ям на обличчі він досліджував амоніт: відламав грудку, розкришив її в пальцях, знову понюхав і зморщився — від паху чи від розчарування. Стьопка, з надією дивлячись на нього, переборював у собі сумнів: невже не вдасться? Так усе добре зійшлося: і Митя, і охорона, невже ж підведе вибухівка?
— Підмочений? Ну да. Злежався, мов глина. Ех ти, голово патлата, купав ти його, чи що?
— Чому купав? У ямі лежав — так вологи набрався.
Бритвін щось пошукав навкруг очима.
— Ану дай шинелю!
Митя слухняно збігав до вогнища по шинелю, і Бритвін широким рухом розстелив її на траві.
— Висипай!
Данило вивалив усе з мішка — на шинелі утворилася чимала купа жовтої, з грудками муки, від якої куріло рудим смердючим пилом. Всі четверо обступили її, Стьопка також помацав кілька сируватих грудок, які легко розкришилися в пальцях.
— Гаразд. Сушити треба! — вирішив подобрілий Бритвін. — Дмитре, сідай на коня і катай по молоко. Дорога де?