Круглянський міст
Шрифт:
— Яка дорога? — не зрозумів хлопець.
— Дорога, по якій возиш. Де, далеко звідси?
— Не дуже щоб. Можна виїхати. По кущиках.
— Давай! — приспішив Бритвін. — Ми чекаємо. А тоді домовимося.
— Добре.
— Тільки дивись: щоб ніхто ні-ні! Жодна душа щоб не снила, не бачила. А то…
— Знаю. Що я — не розумію? — ладен був образитись Митя.
Невеличкий і рухлявий, він потягнув за собою на узгір’я коника, який, важко хакаючи, вкотре вже подолав крутий косогір. Кущі хутко сховали їх, десь там почулося тихе «тпру», потім тупіт копит по стежці.
Бритвін повернувся до Стьопки.
— Давай по дрова! Побільше. Сушить будемо.
— Як сушить? — заморгав очима Данило. — Коло вогню?
— На вогні! — відрубав Бритвін. Данило зовсім знерухомів.
— А той… Не рвоне?
— Не бійся. А рвоне — біда невелика. Чи житухи шкода?
Замість відповіді Данило вайлувато переступив з ноги на ногу і посунув наперед свою протигазну сумку. Там щось містилося, випираючи в боки, нап’ятий ремінець був застебнутий на останню дірочку. Відстебнувши його, Данило дістав порядний окраєць хліба.
— А, оце молодець. Здогадливий.
— І осьо ще, — задоволено буркнув Данило, ворухнувши сумкою, з-під накривки якої стирчало рильце пляшки з саморобною паперовою затичкою.
— Атлічна! Тільки після. Не тепер. Давай більше дров! Всі за гіллям! — бадьоро командував Бритвін.
Стьопка, ковтнувши слину, раптом на всю глибину відчув свій порожній живіт і з неохотою відірвав погляд від Данилової сумки, яку той обережно поклав біля шинелі. Автомат він, певно, не збирався віддавати і навіть не здіймав його з-за спини.
— Автомат давай!
Данило обернувся, зирнув на хлопця, потім, наче шукаючи підтримки, — на Бритвіна.
— Ну, що глядиш! Знімай, кажу!
— Ладно, віддай, — примирливо сказав Бритвін. Нехотя Данило стягнув автомат через голову, зіпхнувши на траву шапку.
Вони полізли на взрівок, бо поблизу вже все було підібрано за ніч, ломаччя варто було шукати далі. Данило в акуратному ватнику і чоботах став зовсім не схожим на себе попереднього, в селянському одязі і в постолах. Набувши якогось не властивого йому хвацького, військового вигляду, він ніби помолодів, хоч по-давнішому його патлате обличчя не втрачало свого страховито-загрозливого виразу. Але патлатість не була тут новиною, багато хто носив бороди й вуса, особливо старші.
Вони вилізли з рову. Стьопка трохи покривджено мовчав, Данило, певно, відчувши це, відсопся і запитав:
— Міну той хлопець повезе?
— А я звідки знаю?
— Бритвін не казав?
— Мені не казав, — буркнув Степан, не маючи охоти говорити з цим чоловіком.
Данило добродушно погодився:
— Цей не скаже. Але я бачу…
«Бачиш, то й добре», — подумав Стьопка, забираючи вбік від нього. Вони розійшлися по чагарниках. За ніч трава долі підсохла, ліс також став сухішим, хоч студені краплі ні-ні та й опікали за коміром шкіру. Місцями тут росли ялини з березами, і скрізь розкошував обмитий дощем вільшняк, в якому де-не-де зеленіли густуваті купки ялівцю. Сушняку тут вистачало. Стьопка хутко назбирав оберемок, прихопив за окоренок зсічену суху ялину, поволік за собою.
Тим часом у рові на середині прогалини щосили вже горіло нове вогнище, в яке Бритвін кидав принесений Данилом сушняк.
Данило ж ялиновими лапками, як помелом, розмітав погасле нічне вугілля.
— Давай сюди! — зупинив хлопця Бритвін. — Бери і підкладай, щоб земля грілася. Будемо амоніт смажити.
Підкладаючи в огонь, Стьопка з притишеною осторогою позирав, як вони там, на вигорілій чорній плішині, розістлали розпороту вдовж торбину і ссипали на неї розкришені жовтуваті грудки амоніту. Невдовзі від цих грудок потягнуло парою і якимось задушливим, різким смородом. Данило мружив очі, а після, кинувши все, почав обіруч терти їх. Бритвін грубувато підбадьорював звіддаля:
— Нічого, нічого! Живі будемо! Хай воші подохнуть.
— А хай його! Як усе одно цибуля!
Уздовж рову поповз удушливий сірчаний сморід; добре, що ранковий вітерець гнав його, як і дим, низом, по струмку; на одному краю прогалини можна було триматися. Тепер справа була за часом. Позираючи, як сохне на гарячому поді їхня вибухівка, Бритвін з Данилом сіли збоку, і Данило взявся за сумку.
— Ти, іди сюди! — покликав Бритвін.
Стьопка робив вигляд, що зайнятий вогнищем, і поклав туди ще дві гілки, хоч знову болісно ковтнув слину. Бритвін зліснувато гукнув:
— Ну що — просить треба?
Навмисно не торопко, буцім нехотя, він підійшов і одержав з Данилових рук твердий ріжок окрайця.
— І давай пали. Цей вичахне — на той перекладем. А то незабаром Дмитро приїде, — сказав Бритвін.
Стьопка повернувся до вогнища і незавважно проковтнув усе — хліб був такий смачний, що, здавалося, з’їв би весь окраєць. Підкладаючи в огонь гілля, він непомітно кидав позирки на тих двох. Амоніт у купці на мішку, здається помалу сох, наче і смердів уже менше. Раз по раз Данило помішував його палкою, Бритвін, спостерігаючи за ним, гомонів:
— Ми їм зробимо салют! Харашо, цей хлопець попався. Хлопець знахідка. Ану, давай, поворочай середину!
— Ай-яй, хай він згорить! — хутко заканючив Данило, відвертаючи обличчя і кумедно морщачи товстуватий, бульбиною ніс. З рудуватих грудок знов заструмив жовтий смердючий дим.
— Нічого, не смертельно. Зате грюкне, як бомба.
— Якби ж хоч грюкнуло! — Данило кинув палку і обома руками почав терти очі.
— Грюкне, ще й як! Це вам не банка бензину… Сміхота: каністрою бензину захотіли знищити міст! А ще казали: Маслаков — досвідчений підривник. Підривник він, виявляється, липовий. Побіг, мов дурень, завидна… На що розраховував? Без розвідки, без опори на місцевих! Без місцевих, брат, не багато зробиш. Це точно.
— А може, він не хотів ніким ризикувати, — озвався звіддалі Стьопка.
— Ризикувати? Знаєш ти, розумнику, що таке війна? Суціль ризик. Ризик людьми. Хто розумніше ризикує, той і побіждає. А хто в різні там принципи грається, той он де! — Бритвін показав на прогалину. Обличчя його розчервонілося, став злий, і Стьопка пошкодував, що не змовчав: сваритися з Бритвіним тепер не хотілося.
— Ти зелений іще, тож я тобі скажу: слухати старших нада, — сказав він, помовчавши. — Он у нас минулої зими один йолоп також у благородство надумав зіграти, ледве товариша на той світ не відправив. Бач, принцип його заїв!