Круглянський міст
Шрифт:
— «Признаю, — каже, — паночку, як не признати, коли весь світ завоював». Це сподобалося, німець показує на Ляховича: а той, мовляв, признає? Поліцай перекладає, а він мовчить. Мовчав, мовчав, а потім каже: «На жаль, я не можу цього признати». Німець не розуміє, поглядає на поліцая. Поліцай шипить: «Не признаєш — помреш сьогодні ж!» — «Можливо, — відповідає, але помру людиною, а ти будеш жити скотиною». Хльостко, правда? Красиво, мов у кіно, та що користі. Німець без перекладача здогадався, в чім справа, і як гиркне: «Одного юк, другого на в’яз!» На в’язі
14
Як поставитись до цієї історії, Стьопка не знав: якщо вірити Бритвіну, то Ляхович насправді дурень — який там принцип у стосунках з німцями. Либонь, треба щосили хитрувати, аби обдурити їх, бо, не обдуривши, не поб’єш — поб’ють вони. А вони милосердя не знають, для них усі засоби придатні, аби перемогти. Тож гнівлива різкість Бритвіна в осудженні Ляховича взагалі сподобалася Стьопці, і він з мовчазним задоволенням подумав, що Бритвін — не Маслаков; цей, мабуть, свого добитись уміє. Піде сам і погонить усіх на міст, Митю так само. Що ж: як треба, то треба. Цілком можливо, що їм доведеться сьорбнути лиха, і хай. Тільки б удалося.
Стоячи навпочіпки, він ретельно помішував амоніт, який хоч і смердів — аж ставало погано, — але нібито сох. Узявши одну грудку з тих, що були наймокріші, хлопець, мов гарячу вуглинку, перекинув її з долоні на долоню, спробував розчавити. Де там: спікся, мов камінь.
— Висох уже.
— Ладно, хай іще полежить, — сказав Бритвін. — Не зашкодить. Усе одно Дмитра нема.
Над ровом уже виповзло сонце; узрівок, край прогалини й кущі над нею яскраво засяяли в світлі; потрохи стало тепліти, Бритвін сонливо розтягнувся на шинелі, подивився у високе, з рідкими хмарами небо.
— Значить, так, — раптом сказав він і сів. — Гей, Бородо, ще хропти почнеш!
Він штурхонув ногою залатане коліно Данила, той розплющив сонні очі і, поволі заворушившися, також сів.
— Значить, так. Комусь треба підібратися до моста. Кущики там біля річки, я вчора бачив: підхід хороший. Задача: в случаї чого підтримати вогнем. Хто піде?
Данило, видно було, відразу позбувся сну і мовчки потупив долу свій погляд: мабуть, гадав, що б це для нього могло значити. Стьопка також мовчав: навіщо напрошуватись самому? Справа та, либонь, не дуже весела; кого пошлють, той і піде.
— Так, — сказав Бритвін. — Ну тоді ти, Товкачу. Підкрадешся і замри. Поняв?
Стьопка мовчав. Він був готовий, коли це випало на його долю. Хоч те, що Бритвін тепер звернувся саме до нього, маленька кривда зачепила хлопця. Він усе ж не подав виду, він мовби нічого і не мав проти. А втім Бритвін, мабуть, завважив.
— У тебе ж автомат. Чи, може, автомат Бороді віддати? Тоді він піде.
— Ні вже, не віддам.
Вони ще посиділи хвилин п’ятнадцять. Амоніт, мабуть, почав уже холонути, коли Бритвін підняв голову — на взрівку з’явився Митя. Хапаючися за віття, хлопець стрімливо збіг аж донизу.
— Ну, все готово.
— Молодець, — сказав Бритвін. — Де підвода?
— Тут, у кущиках. Припізнився тільки, але нічого.
— Так! — Бритвін озирнувся. — Товкачу, гайда з ним до воза, з одного бідона молоко век, бідон сюди. Скільки у тебе бідонів?
— Три.
— Двох досить. Один піде на міну.
Митя якось ніяково переступив босими ногами.
— Тут ось… поїсти вам.
Обіруч він видрав з тугої кишені якийсь пакунок, загорнутий у чисту лляну ганчірку, віддав Бритвіну. А той тільки й знав, що хвалити та з трохи фальшивою надмірністю захоплюватися хлопцем.
— Молодець! Просто герой! Ну, гаразд. На, Бородо, в твою сумку.
Данило почав запихувати сніданок у сумку, а Степан з Митею торопко подалися на взрівок.
Митя біг попереду. Його босі ноги, потріскані п’ятки старанно мелькали по мокрій траві, невеличка голова в чорній засмальцьованій кепці, мов у вороня, швидко сновигала на шиї туди-сюди — крізь рідкуватий вільшнячок видно було далеко.
Стьопка, однак, за ніч уже звик до рову і схилу і, як на знайомій місцевості, майже не відчував небезпеки.
Він думав над тим, що сказав Бритвін, — намагався зрозуміти його план, але зрозумів не багато. Колишній ротний все щось хитрував з ними, натякав, а по суті — таїв од них свій задум — задля секретності, чи що? Якщо Стьопку посилають на прикриття, то, виходить, самі поїдуть на міст? Але чи не мало буде їх двох, щоб упоратися з охороною, яка тепер, після вчорашнього випадку, мабуть, набралася пильності і, звичайно, спати в шапку не буде. До того ж поліцаї побачать їх, мабуть, здалеку і, попри те, що знають Митю, інших можуть запідозрити й не підпустити близько. Тоді що робити?
Цей бритвінський план з молоковозом вже з самого початку виглядав не дуже переконливо.
Рослик стояв неподалі, забившись у ліщину разом з підводою, на якій, ув’язані вірьовками, блищали білі боки трьох бідонів. Мабуть, десь поблизу була дорога, бо Митя стишено полащив прив’язаного за кущ коня і мовчки скочив на віз. Удвох вони ледве знесли крайній бідон додолу. Під руками важко бовтало, запахло сиродоєм, чередою, і коли хлопець відімкнув закривку, Стьопка аж збентежився: стільки молока треба було вилити.
— Пий. Хочеш? — пропонував Митя. Пити Степан зовсім не хотів — хотів їсти, але тепер не стримався. Уклякнувши, він нахлистався, скільки вмістив його пустий живіт, хоч особливої насолоди не відчув: інша справа, якби був хліб.
— Ну, що? Виливаємо?
— Давай.
Вони нахилили посудину і, обдаючи білими пирсками ноги, пустили по траві духмяний молочний струмок. Піднявши на себе сухе листя, гілочки, різне лісове сміття, молоко широко розтеклося в чагарнику.
Порожній бідон показався доволі легким. Стьопка взяв його на плече і попрямував у вільшняк. Митя біг поруч.