Круглянський міст
Шрифт:
— Ну, довго тут колупатися будеш?
Хлопець випростався — могилка була ще мілкувата, йому до пояса, але Бритвін, прикинувши, визначив:
— Досить! Давай закопувати.
Так і сказав. Не «ховати» чи «хоронити», а «закопувати». І саме від цього слова Стьопці знову стало не по собі, ніби тим самим колишній ротний зневажив Маслакова. Хлопець помовчав, міркуючи, що, мабуть, варто б ще поглибити: земля тут суха і нетверда. Струмок куди нижче. Але Бритвін підійшов до небіжчика.
— Давай сюди! Дмитре, ану підмогни!
Митя зі слухняною готовністю скочив од
— Стривайте! Що ж, так і закопувати?.. Він витер об траву тесак і, огледівшись у миготливому присмерку, підійшов до молодої ялинки, гілля якої стирчало з темряви на прогалину.
За хвилину Стьопка зібрав ув оберемок лапки, які хутко наламав, і знову скочив у яму. Тут було тісно й незручно, але, притоптуючи в пітьмі, Стьопка так-сяк вистелив лапками дно. Потім, затискаючи в собі дуже зміцнілий наостанку жаль, із кількох лапок злагодив узвишшя під голову — ніби готував Маслакову постіль. І справді, постіль назавжди, на вічний сон.
— Ну, готово там? — не терпілося Бритвіну. — Давай усі сюди.
Затим одкинув мокрий Данилів кожух, і вдвох зі Стьопкою вони взяли під пахви небіжчика.
— Дмитре, бери за ноги! — розпоряджався Бритвін. Митя обхопив дві босі ступні ніг.
— Взяли!
Маслаков, здається, ще поважчав: утрьох вони ледве підняли його прогнуте в попереку, ще не заклякле тіло й тяжко потупали до могили. Там, грузнучи чоботами в свіжій землі, постали вдовж вузької щілини-ями і почали опускати. Це було незручно, важке тіло намагалося висковзнути в яму. Стьопка притримував його за студену, не дуже гнучку вже руку. Опускаючи, перебрав пальцями до кисті, по-давнішому перев’язаної брудним бинтом і, вхопившися за неї, аж сполохався: здалося — завдав болю. Зразу ж зрозумів марність свого сполоху, але за перев’язану долоню більше не взявся — укляк на піску, опускав тіло все нижче, аж поки не відчув, що воно м’яко лягло на пружинисті лапки.
— Ну от! — випростався Бритвін. Давай загортати!
— Підождіть!
Нагнувшись у чорну пащу могили, Стьопка водноруч позапиху- вав туди решту ялинових гілок, накрив найбільш обличчя небіжчика, і вони з незрозумілим полегшенням стали дружно горнути землю. Стьопка гріб руками, Бритвін чоботом, Митя, також уклякши, обіруч вигрібав із трави рештки накопаної землі. Вогнище вже догоряло, ледь-ледь світячи по чагарниках дрібними язичками вогню.
— Ну, так! Закінчуй, а ми в огонь підкладемо, — витираючи об траву руки, сказав Бритвін. — Дмитре, ану пошукай десь дровець!
Митя зразу ж подався нагору, а Стьопка тим часом завершив могилку.
На галявині стало пусто й тихо, вона ніби попросторішала тепер без коня, без Маслакова, з невеличким вогнищем на краю, біля схилу. Зробивши все, що можна було зробити стосовно до мертвого, Стьопка відчув себе таким одиноким, таким нещасним- непотрібним на цьому світі, як, мабуть, не відчував ніколи. Єдине, що тут ще вабило його, було багаттячко; хлопець підійшов до Бритвіна.
— Що, до ранку тут побудемо?
— Побудемо.
— А потім?
— А потім спробуємо гримнути, — сказав Бритвін, стоячи навпочіпки і згрібаючи долі недогарки, які він кидав у вогнище. Спроквола на вугіллі весело застрибали вогники, зблизька освітивши сухе, ніби просмалене, обличчя ротного.
— Як це гримнути?
— Побачиш як. Планчик один є.
Стьопка не став допитуватись, вирішив: скаже сам. Але той не сказав, затаївся, що взагалі було в його характері, і Стьопка мовчав, не знаючи ще, чи можна сприймати серйозно трохи самовпевнені слова цього чоловіка.
— Такий план маю, що ахнеш! Якщо вигорить, звісно.
Степан похмуро мовчки сидів, спідлоба позираючи на Бритвіна і боячися повірити йому.
Митя щось барився з ломаччям — спершу чути було його шастання по згірку, а потім і воно стихло. Степан подивився туди, вслухався і трохи занепокоєно сказав:
— Не збіг би. Глянути мо’?
— Не збіжить. Тепер він до нас, як прив’язаний.
Степан слабо хмикнув: так уже й прив’язаний! Зрештою, навряд утече, покинувши тут коня. І справді. Незабаром вгорі зашуміло, зашорхало, і з темряви показався сам Митя, який волік вірьовкою оберемок гілля.
Бритвін з трохи не властивою для нього жвавістю зрадів:
— От здорово! Цілий віз! Такий і на коні не повезеш!
Митя був явно втішений похвалою: маленький і з вигляду трохи слабуватий на свої п’ятнадцять літ, він, одначе, виявився на диво старанним у праці. Любо дивитися було на величезний оберемок, який він по-хазяйсыси впорядкував побіч і акуратно змотав вірьовку.
— На коня я віз он який кладу! — підняв він руку вище себе.
— Харашо, харашо. А коня як звуть?
— Коня? Рослик. Дволіток він, молодий ще, проте ладний коник. А розумний який!
— Та ну?
—Їй-бо. Ото відійдеш куди, сховаєшся, гукнеш: «Рослик!» — і біжить. А то як зарже!
— Ти диви! Мов дресирований.
— Та де! Хто його дресирував? Просто я дуже дбаю про нього: і годую сам, і на випас. У нічліги тим літом водив. Тоді його в мене німці забрали. Вранці веду його з Круглянського лісу — їдуть троє. Верхи. Ну і забрали. Гадав — усьо: пропав мій Рослик. Аж прибігає вночі. Чую — хрумкає хтось. Вискочив — ходить по двору, траву скубе. І повід порваний.
— Да, замєчатєльний кінь, — погодився Бритвін.
— Ага. Тільки пострілів боїться. Летить тоді, мов шалений.
— Ну, годі клопотати — іди сідай, погріємось. — Бритвін зняв з палок, либонь, просохлу вже шинельку і розістлав її на землі.
— Сідай ось поряд.
Видно, вже освоївшись з партизанами і звикнувши до уваги старшого, Митя задоволено опустився на край шинелі, тягнучи до вогню зашкарублі руки. Багаття добре горіло, пирскаючи іск рами, навколо стало гаряче, мокрі рукави хлопцевої свитки хутко запарували. Натомлений і понурий Стьопка самотньо сидів збоку, в’яло слухаючи жваво-стишену гомінку хлопчака. Обличчя його було маленьке, ніби стяте, як дитячий кулачок, з якого бульбочкою стирчав кирпатий ніс. На довгій, худій шиї з-під свитки виглядав засмальцьований полотняний комір спідньої сорочки.