Круглянський міст
Шрифт:
Вчителька Великосеверинської середньої школи Лизавета Дмитрівна Сергієнко багато років віддала пошукам документальних матеріалів, з’ясуванню детальної хроніки боїв за визволення села, збереженню пам’яті про кожного солдата і офіцера, які брали участь у тих боях. На перший її лист Василь Биков як уважна, співчутлива і обов’язкова людина відразу відгукнувся і пізніше по можливості допомагав їй та учням у пошуках:
«Уважаемая тов. Сергиенко (к сожалению, я не знаю вашего имени-отчества)!
Спасибо Вам огромное за память и за пластинки, которые я прослушал тотчас же после получения. Украинская песня помнится мне еще со времени войны и всегда трогает душу.
Очень хорошо, что Вы собираетесь устроить музей, я помогу Вам, чем смогу. Мы освобождали Северинку (399 стрелковый полк 111 СД) в начале января 1944 г.; помню, день провели на ее окраине, на кладбище; был бой, немцы вели огонь со стороны Кировограда. К вечеру мы свернули в степь, на гору, за реку и ночью в степи столкнулись с немецкими танками, которые разгромили наш батальон. Я был ранен в ногу, случайно подобран своими, которые привезли меня в какое-то село (не знаю названия), оставили в хате санчасти возле церкви, но назавтра оттуда всех нас выбили немцы, и я спасся в последнюю минуту — выполз из хаты и был подобран на последнюю повозку. Все это описано в моей повести „Мертвым не больно“ до того места, где мои герои попадают в плен к немцам. В действительности в плен я не попал — зарылся в скирду соломы. Потом я был в госпитале в Александрии, под Знаменкой, под ст. Цветково. Поскольку после той ночи в полк я не вернулся, то там посчитали меня погибшим, послали родителям похоронку, и в документах появился приказ об исключении меня из списков части как убитого 7 января и похороненного в дер. Большая Северинка, Кировоградской области».
Згодом у листах Василь Володимирович напише багато сердечних, зворушливих рядків українським друзям: «…Для меня Ваша Б.Северинка примерно то же, что и деревня, в которой я родился. Здесь родился во второй раз», «За Украину у меня сердце болит больше всего. Такая земля!.. Такой народ!.. Надо же… Остается только надеяться!».
У Великій Северинці ще за життя письменника його ім’я було присвоєно одній з вулиць. У Будинку культури приймає відвідувачів музей. Присвячені воєнній біографії і літературній творчості Быкова стенди дбайливо, зі смаком оформлені в сільській бібліотеці та середній школі. Під час зустрічі з учнями і вчителями я особисто мав можливість переконатися, як тривко зберігається тут пам’ять про великого білоруса…
З призовників 1920–1924 років народження, як свідчить статистика, вижило у війні лише три відсотки. Василь Биков, який воював у «матінці- піхоті», а затим допомагав їй вогнем славетних «сорокоп’яток», знищуючи фашистські танки, визволяв не тільки Україну. Він пройшов ще фронтовими дорогами Молдавії, Румунії, Угорщини, Югославії, Болгарії. Перемогу зустрів у Австрії. Неодноразово поранений, посічений осколками снарядів, один з яких залишився в тілі назавжди, хлопець усе ж вирвався з пекла, уцілів. Безумовно, це була щаслива випадковість. Пізніше армійського хліба попоїсти йому доведеться ще в Україні, у Білорусі, на Далекому Сході аж до 1955 року.
Чомусь хочеться вірити, що Вища Воля ласкаво посприяю білорусам, яким зазвичай не щастить. Вона зберегла життя Бикову, повернула на батьківщину, де повно і глибоко розкрився його могутній літературний талант.
Багато що з написаного про війну різними авторами кануло в Лету і не буде затребуване ні сучасним, ні майбутнім читачем. Це стосується не лише багатосторінкових, пафосних мемуарів радянських воєначальників. Будь-яка брехня, навіть літературна, прикрашена, оздоблена штучною художністю, викривається самим життям і, як непотребство, відкидається ним.
Зовсім інша доля у літератури, яка показує справжню війну. Показує не тільки подвиги, а й увесь бруд, гвалт, знущання, підлість, зраду, якими повниться через край будь-яка, навіть начебто і праведна, крывава колотнеча. На війні, як і в екстремальних ситуаціях мирного часу, відкриваються і світлі висоти, і темні закутки людської душі.
Героїчна тема розкривається Василем Биковим не через панорамні баталії, а через долі простих людей, через їх поведінку і вчинки, бо війна зрушила сам лад життя. Кожному, хто вкручений у її кривавий вир, доводиться проходити випробування на межі, а часто й поза межами можливого, і тоді яскраво виявляється справжня сутність людини.
Круто замішана на безкомпромісній правді, воєнна проза Василя Бикова, починаючи з «Останнього бійця», «Журавлиного крику», «Третьої ракети» і до останніх за часом написання творів, витримала читацький екзамен у СРСР, пішла у великий світ. Але свого часу майже кожний новий твір апологети сталінізму, фальшивої героїки зустрічали в штики, писали політичні доноси, наклепи, попсувавши письменникові багато нервів і крові. Головліт СРСР і БРСР, чиновники з ЦК КПРС, відділу пропаганди і агітації ЦК КПБ різали по живому сторінки підготовлених письменником книг. Знаю це добре, бо довелося брати участь у рятуванні рукописів свого найближчого земляка. Проте великий талант брав гору над усіма недоброзичливцями і мракобісами.
1964 року В. Биков стає лауреатом Літературної премії імені Якуба Коласа, в 1974 році — лауреатом Державної премії СРСР, у 1986 році — лауреатом Ленінської премії за видатну, «найбільш білоруську» повість «Знак біди».
1980 року йому надається звання народного письменника Білорусі, 1984 року — Героя Соціалістичної Праці.
Коли в країні розпочалися демократичні зміни, Василь Биков стає організатором «Мартирологу Білорусі», Білоруського народного фронту. Піагя проголошення незалежності Республіки Білорусь письменник для її зміцнення й оборони використовує свій високий літературний і громадський авторитет. Усюди він доводить, що білоруський народ має право на самовизначення, на цивилізоване, демократичне, заможне буття. Завдяки великій праці розуму і таланту улюблений мільйонами людей письменник просто природно стає в білоруській сучасності пророком, духовним лідером нації.
Але Василь Володимирович завжди залишався доступним, простим, щирим і делікатним у стосунках з людьми. А щодо друзів, то всі ми відчували його клопіт, ласку і навіть ніжність.
В останні роки життя за теперішнього автократичного режиму нападки на письменника, який був самостійним і самодостатнім, мульким і неприрученим будь-якою владою, який послідовно і твердо обстоював свою життєву позицію, не тільки повторилися, а й посилилися, перейшли межі пристойності. Сталося це тому, що він не сприймав тоталітаризм, диктат, Гвалт над людьми в будь-яких виявах, засуджував воєнізацію мирного життя, безсоромну експлуатацію політиканами «пострадянського poзливу» героїзму минулого для своїх корисливих, кон'юнктурних цілей, для самоствердження.
З квітня 1998 по травень 2003 року геніальний письменник вимушений мешкати на чужині: у Швеції, Фінляндії, Німеччині, Чехії. Помер Василь Биков удома в символічний день — 22 червня 2003 року. Похований на Східному кладовищі столиці Білорусі.
У неспинних болючих думках про білоруський народ, про його місце у світі у Василя Бикова є багато жорстких, безжальних оцінок ситуації. Цитую рядки з листа від 1 жовтня 2001 року, адресованого мені з Франкфурта- на-Майні: «Політика здихає, бо вся вона звиродніла, або квола. Як і народ, який ще не народився. Але якщо досі не народився, то вже і не народиться. У XXI столітті це — запізно. Залишаються тільки осколки у вигляді т. зв. інтелігенції».