Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
Він приїздив щоліта на канікули.
У нього були дивні очі —
кольору повільної грозової хмари.
Дівчата переглядали свій гардероб
і починали носити прюнелеві туфельки.
А ми з Володькою стрибали з шовковиці,
мчали йому назустріч.
Він кидав свої конспекти і йшов з нами у поле,
Ми з ним облазили всі кручі і всі байраки.
Ґрунтознавство осипалося під ногами,
орнітологія каркала на тополях.
Такий великий і такий дорослий,
він з нами чесно поділяв, однак,
всі наші кроси крізь тунелі проса
і всі наскоки на сусідський мак.
Він нам дивився просто в самі душі,
і, як Батий очоливши орду,
з розбійним свистом разом з нами груші
колись обніс у власному саду.
Він був, як ми, блакитний від ожини.
І через те ми дуже з ним дружили.
Уже й сусіди дивувались: чом це
він цілий день вовтузиться з дітьми?
Такі ж дівчата виросли, як сонце,
там рушників тих вишито до тьми!
Тут що не двір, то квітне по Наталці.
І кожна хоче у кіно й на танці.
Наталки шепотіли до Катрусь:
— Він, може, мае в городі котрусь?
А він, мабуть, і в городі не мав її.
І не кажіть, що це інфантилізм.
І не шукайте в цьому аномалії, —
то, може, був р о з у м н и й ф а т а л із м.
Він, може, просто не казав нікому,
він, може, мав якесь передчуття,—
якийсь космічний холод, на якому
затріпотить обірване життя!
В ті вечори задумані, чудові
на золотих околицях села
він, може, глянув у обличчя долі,
а доля, може, очі одвела.
І він спитав:— Чого ж ти їх одводиш? —
Boнa сказала: — Холодно. Зима.
Поглянь у поле, — ти вже там не ходиш.
В майбутнє глянь, — тебе вже там нема.
І він ходив у цих полях востаннє.
Він залишав себе на цій землі.
Ще
А ми — майбутнє. Ми іще малі.
Ми ще ростем. Ми виростем. Ми будем.
Ми ще ніким не взяті на приціл.
І ми його ніколи не забудем,
бо діти в цьому схожі на митців,
...А може, б ні, і все було простіше,
і не такий він був оригінал,
а просто хлопець вільно й не престижно
своє дитинство в полі доганяв.
Чи, може, вій щось інше мав на оці, —
а може, він був Корчак, Песталоцці?
А маже, я подробиці забула,
щось більше знав невирубанвй сад.
А може, — красень, велетень, Микула, —
він просто ще соромився дівчат?
Хто знає, що там в серці відбувалось
і на які він сумніви терпів.
А може, йому танго не давалось?
А може, він од вальсу торопів?
Чи це пручалась дідова порода, —
мовляв, гопак, ото було раніш!
Музики вдарять, хромових не шкода,
і тілу жарко, й для душі тривніш.
А це тупцюють дрібно та борзенько,
ну, що ти скажеш, пропада народ.
Хіба Нечай, Богун чи Морозенко
оце б такий човгикали фокстрот?
А може, й справді Катря угадала
і вже якась його залободала.
А може, у двадцятому сторіччі
йому не вистачало Беатріче?
Не знаю. Очі в загадок бездонні.
Це з тих рівнянь, де всі вже невідомі.
В кожному разі він кидав свої конспекти
і йшов з нами до річки.
Високий був і гарний.
Звали його Миколою.
Зараз там перед школою
стоїть гранітний. Дуже на нього схожий.
А він похований невідомо де.
Навіть юні слідопити
не знайшли його сліду на землі.
Тільки фото прилетіли у вирій,
як маленькі сірі гуси.
І на їхніх глянцевих крилах —
крихітні-крихітні ми.
Кучеряві, як папуасики,
ми, Телесики, ми, Івасики,
сидимо на тих крилах,
як чортенята болотяні,
а посередині Микола.
Мати гукає нас. Ще не осінь.
А фото вже знялися та й полетіли.
І скрізь на звороті він надписав нам:
«На спомин!»
...У срібній тиші урочистих пауз —
магічний рух з-під темних запинал —