Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

і почав писати грозу.

Він писав її барвою моря,

шумовинням білої піни,

він робив ескізи суворі

олівцями порід камінних.

На обличчі мінився з муки,

приголомшений, падав ниць,

бо йому обпікали руки

горді спалахи блискавиць.

Кораблі тримав якорями,

а гроза не втрачала снаги

і насилу втислася в рами,

не зумівши ввійти в береги.

Є

на світі багато історій,

а прохання у мене одне:

«Коли буде гроза на морі,

прив’яжіть до щогли мене!»

«Проміння землі», 1957 р.

ХУРТОВИНИ

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели…

Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

– Підкажи найлагідніше слово,

я його слухняно повторю.

Розгуляйся буйно і раптово,

заглуши усе, що говорю! –

Не було ні зустрічі, ні туги.

Не було пориву і жалю.

Я спокійна.

Я щаслива з другим.

Я тебе нітрохи не люблю.

А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, –

нас не бачать леви біля брами:

левам очі снігом замело.

«Вітрила», 1958 р.

ХУТІР ВИШНЕВИЙ

В. Ц.

Там, за порогами, в степах,

де землі щедрі та розлогі,

сидять лелеки на стовпах

і ріллі дихають вологі,

там що не впало - проросло,

шляхи - як рокіт на бандурі,

там як зривались чорні бурі –

чорнозем тоннами несло, -

Вишневий Хутір... Ні душі.

А де ж ті вишні, де ті вишні?

І де ті сни давнеколишні?

Нема вже й стежки до соші.

Якийсь зальотний самосій -

і той аж сизий, аж смушевий.

Лише у пам'яті твоїй

той хутір все іще Вишневий.

Цвітуть іще ті вишняки,

за обрій стелиться пшениця,

і йде у школу навпрошки

маленький хлопчик пішаниця.

А Дике Поле, Дике Поле! –

по груди коням деревій.

А мати свій городець поле, -

все ще у пам'яті твоїй.

А мати поле, мати поле.

Земля тужавіє, тверда.

Згорів город, і жито

кволе,

і в річці висохла вода.

Все обступили солонці.

Рілля вродила камінцями.

Стоять порожні криниці,

береться сіль до самих цямрин.

Земля - як панцир черепах,

лежить, не змита і грозою.

Вишневий Хутір у степах

немов пропечений сльозою.

А ваша хата ще стоїть,

Забиті навхрест ваші вікна.

Землі хоч тисячу століть –

Вона не втішиться, не звикне,

Що кінь в степу не заірже,

Що вже нема верби тієї,

Де мертвий хутір стереже

Могилу матері твоєї…

ЦАВЕТ ТАНЕМ

Сільві Капутікян

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,

Щоб мову свою рідну їх діти не забули,

їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..

Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..

Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,

а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.

Забудуть його діти, і виростуть німі.

Бредуть, бредуть вигнанці...

бредуть бездомні люди...

Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.

Втонули їхні дзвони у озері Севан.

О, як їм далі жити? На тім кровопролитті

не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Нема коли писати отих маленьких літер.

Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,

коли ще в свої тачки жінки не запряглись,

Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,

і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..

А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,

Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,

А букви проростають в легенди і пісні.

«Цавет танем!»-– як кажуть, прощаючись, вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

ЦАРИЦЯ АСТИНЬ