Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Великий король, король-переможець, ніколи не зречеться своєї віри!
Анрі обвів поглядом усіх. То ось які вони — ті, що засумнівались у ньому й у його непохитності! Він давно це знав, розумів, що багато хто в душі починає вагатись, бо гадає, ніби вагається й він. Найкраще він міг бачити це по своїх власних тривогах і сумнівах. Йому знов стисло груди, як над останками давнього сподвижника.
— Бог послав перемогу гугенотові, панове, — сказав він урочисто й владно. — Господь мій учить мене шанувати обидва віровизнання й лишатися вірним своєму.
Саме щодо цього він уже не був певний — та й, поглянувши довкола, переконався, що декотрі
— Величносте! Париж вартий меси.
Король рвучко обертається. Ці слова промовив дворянин на прізвище д'О — просто О, та й тільки, і на вигляд він був такий: молодик з кругленьким черевцем, що завдяки ласці покійного короля зробився неробою і злодієм, один з тих ловців щастя, що розпаювали між собою країну та її прибутки. Саме через це Анрі зоставив його тим, ким він був: державним скарбником. Бо державу найлегше збудувати, залучаючи тих, хто хоче на цьому поживитись. А доброчесні й так їй служитимуть. Коли запитливий погляд короля впав на Морнея, той сказав:
— Усі порядні католики служать вашій величності.
Tе саме відповів колись король цьому д'О та його братії, коли вони вперше натисли на нього, щоб перемінив віру. Це сталось над трупом убитого короля, і було воно грізною осторогою. І все ж тоді Анрі вимовив ці слова сам, а сьогодні їх сказав тільки його Морней. Проте король узяв свого Морнея за руку, стис її й спитав довірчо:
— Ми ж билися за віру? І це була найкраща з наших битв.
— Могла бути найкраща, — відказав Морней. — Величносте! Ви вже не маєте права так важити своїм життям, як сьогодні, коли ви кинулись між ворожі списи. Це було найсміливіше навіженство у вашому житті.
— Виходить, тепер усе не так? Що це ви кажете, Морнею!
Коли король увійшов до бенкетної світлиці, сміх і крик змовкли. Всі посхоплювалися з-за столів, забувши про келихи, і, дивлячись на короля, заспівали подячний гімн. То був той самий гімн, що його вперше проспівав Анрі на нічному бойовищі з кількома дворянами. Ті, видно, добре запам'ятали слова — а найкраще Агріппа д'Обіньє, давній друг. Присадкуватий, він витягся, скільки міг, і співав на весь голос. Останні рядки, які Анрі, власне, промимрив чи навіть проковтнув, звучали у нього зовсім виразно:
Жадає серце: відпусти мене Летіть в оселю вічної звитяги!Агріппине обличчя, від природи зухвале й насмішкувате, стало в цю мить таке промовисте, що в короля не лишилося сумніву: їхній давній приятель дю Барта, перше ніж загинув, показав цей гімн їм обом. Хтось сказав:
— Цей подячний гімн склав наш король.
— Так, — голосно підтвердив Анрі, як і вимагав від нього небіжчик. Він сказав це під насмішкуватим і зухвалим поглядом Агріппи, і той кивнув головою. Анрі подумав: «Але ж це неправда, як і все, що тут діється. Тільки на вигляд воно ще таке, як наші давні гугенотські перемоги».
Стіл без гостей
Так скоро, як наказував король, рушити на столицю не вдалося. Навіть у тій армії, котра перемогла, теж настає
Він писав листи Корізанді — його музі тих днів, коли він здобував трон. Тепер у неї обличчя було все в червоних плямах, він соромився її й був радий, що вона далеко на півдні, за сотню миль від нього. І все ж вона лишилась у його пам'яті як пережите щастя, тож він, уже не кохаючи графині де Грамон, ще писав їй листи — в цьому він став майстром, коли романтично поклонявся їй. І цю майстерність теж дала йому та сила, яку пробуджує в нас екстаз кохання.
Колишня Корізанда розуміє, що він тільки дурить себе, її він одурив уже давно. Вона пише прикрі зауваження па берегах його сповнених життя листів; за те вона й ненавидить їх, що її життю в них немає місця — тільки його битвам, його вбивцям, ворогам, перемогам, його великим сподіванням, його королівству. Чи він хоч пам'ятає ще, як було в них колись вирішено, що вона стоятиме на балконі як найголовніша особа, коли він вступатиме до своєї столиці! Зрадливий, ти викинув це з голови! Вона хапає ножиці й штрикає ними в лист — у його ім'я.
Він цього не відчув. Навіть королеву Наваррську він жадав у ті дні, але мусив похапцем задовольнятись пестощами якої-небудь мандрівної шукачки пригод. Усе ж таки він, поки був молодий, найчастіше обнімав свою королеву, і то в нещасті, в смертельній небезпеці! Тоді вона була заодно з ним, хоч би скільком чоловікам, на її смак вродливішим, на хвильку віддавала перевагу, — була заодно з ним, рятувала його, приїхала за втікачем до його краю — Наварри. «Невже кінець, Марго? Коли мій шлях повів угору, ти стала моєю заздрісною супротивницею, ти споряджала військо проти мене і робила б це й далі, якби мала гроші. А тепер сидиш сама в спустілому замку й ненавидиш мене. А я б тебе знову полюбив і любив би довіку, о Марго Варфоломіївської ночі!» Так мріяв він після Іврі, а Маргарита Валуа у спустілому замку, дізнавшись про його перемогу, розбила кілька найкращих своїх італійських майолік.
Замок овдовілої графині де ла Рош-Гюйон [11] стояв у Нормандії; Анрі було недалеко туди їздити, і він робив це частенько, відколи познайомився з графинею. Аж до битви під Іврі він звичайно прямував туди вночі — вдень його затримували всякі справи та воєнні клопоти. Вдосвіта він під'їздив під її вікно; молода жінка виходила на балкон, і вони якусь часину розмовляли: Анрі — в сідлі, вона — на безпечній висоті. Анрі казав їй, що вона прекрасна, як сама фея Моргана, коли та фея існує не тільки в мріях. Але тут, над головою в нього, являється йому втілена мрія — білява жінка, висока, гнучка, і якби йому було дозволено торкнутись її тіла, воно, певне, не розтануло б у повітрі, як то буває з феями.
11
Графиня де ла Рош-Гюйон Антуанетта де Понс — після одруження Генріха IV з Марією Медічі стала статс-дамою королеви.