Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Він заговорив, і його латинська мова була якось дивно милозвучна — плавна й водночас тверда. «Наче мармур», — подумали придворні. І що це за обличчя, тепер уже роздивилися: кощаве, вугласте, гострий ніс, рот з опущеними кутиками — все як на погрудді Данте, мудреця давнини. Двір розумів не кожне слово, бо знайома мова виходила з чужинських уст. По обличчю посла всі відчували, що їхнього короля оцінено дуже високо: його прирівняно до римських полководців і визнано гідним такого порівняння.
Анрі, лише він один, розуміє кожне слово, і не тільки в прямому його значенні, а й багато глибше. «Складається присуд твоєму ділу. Хто ти? Про це ти довідаєшся з цієї промови — чи принаймні тобі здаватиметься, ніби ти здогадуєшся,
Від цього йому стало аж душно, і він ще ширше розплющив очі. А гість, що так несподівано сказав йому правду в вічі, тепер — аж тепер! — по-справжньому поважно придивився до його обличчя, побачив, що воно худорляве, худорлявіше, ніж у будь-кого тут, і саме ота змарнілість розкрила гостеві весь запал і самозречення цього чоловіка, — таких посол не сподівався тут спіткати. Він урвав свою промову і склав руки.
А коли заговорив знову, голос його звучав глухіше, вже не так плавно й твердо, та й сказав він усього кілька слів, і головне з них було — «любов». «І хоч би я знав усі мистецтва й здобув усі перемоги, та любові не мав…» Це вже Євангеліє замість Цезаря; таке не було передбачене, воно здивувало всіх, а найдужче — самого промовця, що зразу й замовк. Тоді й Анрі зробив щось несподіване. Він не подав послові руку, як було умовлено, — щоб посол піднявся на терасу: ні, він сам сплигнув униз, обняв старого, пригорнув до себе й поцілував у обидві щоки. Двір, побачивши те, вдоволено загукав. І діти на срібному кораблі побачили, і жінка в золотих шатах на троні,— а що вона була дочка одного з рибалок у полатаній одежі, то забула всю свою велич і почала плескати в долоні. Заплескали й войовничі склавони, і рибалки, і обидва сивобороді воєначальники.
Анрі глянув навколо і весело засміявся, хоча в ту ж мить поза спиною в нього пробіг досі не знаний дрож. Не такий, як тоді, коли позад тебе вбивця, — ні, тепер це був наче повів крил. «Тебе торкнулася слава — уперше, коли тобі вже під сорок. Велика, всесвітня слава. На вигляд вона немов казка зі східних країв, вона пройняла тебе дрожем і зараз відлетить».
— Пане посол, коли церемонія скінчиться, поговорімо наодинці.
— Про що, ваша величносте?
— Про герцога Пармського.
Геральдична птиця
«Мені потрібна що одна битва», — вирішив Анрі, тільки-но венеціанські посли поїхали. Власне, він сказав це собі ще під час урочистої зустрічі. Саме ота моторошна слава розкрила йому очі на його становище. Він і досі був королем без корони і без столиці. У такого полководця ніколи не буває грошей, і, щоб військо його не розбіглося, він мусить по змозі частіше здобувати міста: вони за нього платитимуть. А це міста його королівства, і дуже важке це діло — лишатися батьком рідного краю й улюбленцем народу і водночас мандрувати по країні, підкоряючи ворогів і стягуючи данину. Ще й тижня не минуло після казкового свята в Турі, а він уже знов опинився в самій гущі суворого життя.
Він очистив від ворога Турень та сусідні провінції і вступив до Нормандії — але ж він уже стояв там, коли здобув перемогу під Арком! Що дала йому ця перемога? Здобуті фортеці, які він лишив за собою, знов повідпадали від нього. Його ворогом була не людина, така, як він, а багатоголова гідра. Сім голів зітнеш — вісім виросте. «Отак виходить у мене з Лігою. Вулиця за вулицею повертаються до мене мої піддані, коли я заволодію їхнім містом. Немовби ніколи й не здіймали зброї проти мене, — а перекопай по їхні садки, і там знайдуться мушкети. Все це ніби розвага, і я наче створений для такого життя. Та насправді я створений для чогось більшого, тільки про це розумніше мовчати — я й мовчу».
— Я ще ніколи не був такий здоровий, — хвалився він кожному тієї зими, і то була правда, дарма що часто падав сніг і спати доводилось на замерзлій землі.— У війську моєму теж ніяких хвороб, і воно весь час зростає, бо одне отаке містечко виплачує мені шістдесят тисяч екю. Ось закладімося: перше ж на моєму шляху місто здасться мені ще до четверга!
І справді, він уклав таку угоду а містом Онфлером. Якщо Майєнн або його син Немур до четверга не прибудуть туди, місто повинне відкрити брами йому. І справді: так і вийшло. Проводир Ліги Майєнн покинув свою Лігу напризволяще й відпочивав у Парижі. «Там колись і я порозкошую!» — впевнено похвалився Анрі. А сам подумав: «Мені потрібна ще одна битва». Він обмірковував це то як веселу витівку, то як вирішальний поворот у своєму житті.
Він повсюди возив із собою одну досить рідкісну річ — будильника, якого старанно наставляв щовечора. На сон у нього йшло менше часу, ніж у товстуна Майєнна на трапезу. Це було нове для його здорової натури; інколи він пропускав навіть ці короткі години. Підперши голову рукою, він думав: «Мені потрібна ще одна битва — і не така, як досі, коли я міг і виграти, й програти. Я не маю права програти цю, програти цю не маю права, бо тоді — кінець. До мене починає придивлятись надто багато людей, весь світ придивляється, і мої союзники, що передчасно складають мені шану, але насамперед король Іспанії, що прагне захопити це королівство. І захопив би його, тільки-но мене не стало б. Хто б же йому перешкодив? У народі тривають чвари через віру. Якби французи нарешті знайшли істинну, тоді й сам Філіпп нічого не втнув би з ними. А тим часом — що я знаю? Кожен має свою віру; я ось гугенот і лежу на замерзлій землі. Коли прийде дон Філіпп, навалиться з великою силою, тоді байдуже, чи моя віра істинна, тоді вже йтиметься не про віровизнання, а про саме королівство, а воно так чи так від бога. Це діло вирішується між мною і богом», — ось яка думка враз осяяла короля серед темної ночі, коли в наметі зашкварчав і погас олійний каганчик.
Задзеленчав будильник, король схопився й гукнув своїх офіцерів. Того дня малося багато зробити, довго не сходити з коня. Треба було спустити воду з рову, щоб обложники могли підійти аж під мури фортеці. Скінчивши це діло, перестрілювалися з обложеними, поки не звечоріло. Анрі тим часом знову поїхав верхи наглянути за іншими роботами в широкій окрузі. Голоднющий, на час вечері добрався він до міста Алансона і з нечисленним ескортом заїхав у дім одного відданого йому капітана, одначе не застав його. Дружина капітанова не знала короля в обличчя, тож вирішила, що це хтось із королівських воєначальників, і прийняла його як годиться, хоча й досить збентежено.
— Може, ми невчасно, пані? Скажіть відверто, не церемоньтеся зі мною.
— Що ж, пане, скажу вам навпростець. Сьогодні четвер, і я посилала прислугу по всьому місту, але нічого ніде не можна дістати, і я не знаю, що й діяти. Ось тільки наш сусіда, порядний ремісник, каже, що в нього висить на гаку жирна індичка, але він віддає її тільки з умовою, що й сам вечерятиме з вами.
— А який він у товаристві?
— О, ласкавий пане, в нас у всій околиці нема другого такого дотепника. І взагалі пристойний чоловік, а за короля в огонь і в воду піде, та й заможний, нівроку.