Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Слушні були ці слова чи хибні — мабуть, і те, й друге водночас, — але вимовлені були вони з усією вагою духовної відповідальності, і король поблід. Старому охоронцеві його дитячих літ нестерпне було це видовище, і він квапливо прошепотів:
— Але ви не можете інакше.
Він хотів підвестися, аби показати, що його устами промовляє вже не віра, а тільки смиренна людина. Та король наказав йому сидіти, а сам і далі міряв кімнату великими кроками.
— Далі! — зажадав він і спитав — чи, власне, подумав уголос: — Хіба в мене тепер інші хиби й інші чесноти?
— Вони ті самі,— відказав ла Фей, — але з літами набувають іншого сенсу.
Король:
— І я вже не маю права бути щасливим?
Пастор,
— Ви, звісно, вважаєте себе щасливим. Та колись бог давав нам щастя безгріховне. А тепер вам доведеться зазнати багатьох кривд і самому завдати ще тяжчих — заради своєї любої владарки.
— Моєї любої владарки… — повторив Анрі, бо він справді називав її так. — Що ж лихе може мене спіткати через неї?
— Величносте! Зустріньте сміло все, що неминуче. Іди з миром!
Як це розуміти? Королю вже надокучили випади та загадки старого; він покинув кімнату й вийшов на вулицю свого міста Нуайона. Вулицею сунула якась юрба. Аж як підійшов король, та юрба розступилась і випустила зі своїх надр не кого іншого, як самого пана д'Естре, губернатора міста, а з часу блискучого піднесення дочки — губернатора всієї провінції. Він насилу вирвався з юрби, і кілька рук іще тяглося за ним.
— Пане губернаторе, хто це насмів зачепити вас? — гнівно спитав король; а що тим часом надійшла і його охорона, натовп почав розбігатись. Убрання на панові д'Естре було пошарпане, з-під нього звисали якісь дивні предмети: дитяча шапочка, малесенькі черевички, дешевий бляшаний годинник, дерев'яний коник — сивий у яблуках, блискучий від лаку.
— Це я купив, — сказав пан д'Естре.
— Моєї шапочки він не купував, — заявила одна крамарка.
Якийсь ремісник підхопив:
— І черевичків у мене теж ні.
Ще один приязно, хоч і не без глуму, попросив пана губернатора заплатити йому за іграшки. Король у гнітючому чеканні дивився на свого губернатора; той белькотів щось незрозуміле, але почервоніла лисина виказувала його. Капелюх його лежав розтоптаний долі, і несподівано один чепурно одягнений городянин щось із нього вийняв — ти ба, перстень! Не підробка, справжній самоцвіт.
— Це зі скриньки, що її пан д'Естре попросив мене показати йому, — пояснив купець.
— З речей ніщо не пропало, — заявив король. — Це я вабився об заклад із паном губернатором, що він не зуміє купити їх отак нищечком, потихеньку. Я програв і за все заплачу.
Сказав і, широко ступаючи, пішов геть.
Слуга короля
Відтак він негайно, не прощаючись, покинув місто: в Арманьяка подорожні сакви завжди були напоготові, а коні стояли осідлані. Анрі мав намір трохи віддалитись від родини д'Естре, хотів воювати і їздити по країні без турбот. Проте від туги за Габрієллю, а ще від того, що мусив соромитись за неї, він важив своїм життям у шанцях під Руаном. Королева Англії дуже гнівалась на нього за це, як він довідався з листів свого посла Морнея. А тим часом багато дворян-католиків попереджували його, що не можуть довше чекати, поки він наважиться змінити віру. Бо Майєнн призначив їм останній термін, щоб вони перейшли до більшості. І вони могли зволікати лише доти, доки не зберуться Генеральні штати. Але нн було сумніву: ці штати оберуть королем тільки католика. І ось посеред усіх цих турбот Анрі бачить, що Дьєпським шляхом, погойдуючись, наближається якийсь паланкін. Він умить здогадується, хто це прибув до нього; серце його стрепенулось, але не з радості й палкого жадання, як тоді, коли паланкін з'явився вперше, — в «Йосафатовій долині». Відтоді сталося багато чого.
Він пішов до себе додому й дочекався її там. Габрієль, сама-одна, тихо ввійшла до кімнати.
— Величносте!
— Я готовий відшкодувати вам за це, пані,— почув він власний голос, офіційний, наче звернений до чужої людини. Одначе вона відповіла по-давньому щиро, хоч і з гідністю.
— Як могли ви так немудро вчинити, — і похитала головою. — Чому ви не захистили мого батька й мене від нуайонців, що вже не хочуть нас поважати?
— Цього від них і вимагати не можна, — сказав він сухо, проте кивнув водночас на крісло, щоб вона сіла. Вона послухалась, але подивилась на нього ще суворіше:
— Ви самі в усьому винні. Чому ви не покарали зразу ж той зухвалий люд, що посмів зводити наклепи на пана д'Естре?
— Бо люди мали слушність. Куплене висіло в мого губернатора з усіх розпірок на одежі. У мене було таке почуття, ніби я сам це зробив.
— Ви наче дитина! Це в нього маленьке невинне дивацтво. Може, останнім часом воно трохи посилилось. Ми вже звикли до цього; я просто забула вас підготувати. Скільки разів уже моя тітка де Сурді їздила до крамарів та владнувала непорозуміння! До того ж звичайно це бувають якісь марнички.
— Ну, перстень — не марничка, — відзначив він і сторопів, глянувши на її прекрасну руку, що лежала на бильці стільця. На пальці блищав самоцвіт. Вона носить той перстень! — Я дивуюся, — сказав він, хоч у голосі його звучав скоріш захват. — Але поясніть мені, пані, навіщо моєму губернаторові дитячі іграшки.
Вона глянула па нього, і погляд її дивно змінився. Щойно ясний і прямий від гніву через завдані їй образи, він зненацька затуманився ніжністю. О, ця ніжність була не штучна, не напускна!
— Габрієль! — стиха вигукнув Анрі; вже підняті руки його враз опали. — Навіщо ці іграшки? — шепнув він.
— Для дитини, що скоро буде в мене, — сказала вона, схилила чоло й несміливо простягла до нього руки. Покірна й певна свого права, вона чекала поцілунку й подяки.
Під час другої зустрічі вона зажадала більше: щоб король призначив пана д'Еспре начальником усієї артилерії. Він повинен дати її батькові сатисфакцію, наполягала вона. Чому саме таку? Вона не пояснила. Анрі спробував перевести все на жарт:
— А що тямить пан д'Естре у використанні пороху? Адже Сіру вежу підірвав не він.
Підірвав ту вежу барон Роні, коли король облягав місто Дре. Роні, дуже вправний в обрахунках, володів і мистецтвом підкопів та фугасів. «Підкоп пана де Роні» — то був під час облоги Дре ходячий вислів, насмішка над марудними трудами честолюбного педанта. Шість днів і шість ночей минуло, поки він начинив грубезні мури Сірої вежі чотирмастами фунтами пороху. Весь кочовий двір разом з дамами зібрався дивитись на вибух і вправлявся в дотепах, коли спершу тільки повалило багато диму й почувся глухий тріск, а потім на цілих сім з половиною хвилин усе затихло. Здавалось, ученого войовника спіткала кара за самовпевненість; коли це раптом вежа в одну мить розкололася згори донизу, пролунав ще нечуваний грім, і вона завалилася. Ніхто не чекав цього, навіть обложені. Вони стояли на вежі, і їх загинуло без ліку. Кілька уцілілих отримали від короля по срібному екю. А Роні, який мав стати в Дре губернатором, знову відтіснили — насамперед тому, що він був гугенот. Його суперник, гладкий шахрай д'О, міг крім того пообіцяти королю ту частину громадських грошей, що не прилипне йому до рук. То як же міг він не стати губернатором!