Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Голос її величності був ясний і владний, як завжди, його було чути аж за колонами та завісами, і дами порозтуляли роти, бо таку силу можна і вдихати. Єлизавета назвала короля Франції єдиним державцем християнського світу, що підносить меча проти Іспанії; тоді підвелась і зачекала, поки стихне схвальний гомін придворних. А потім ласкавими словами відпустила обох послів. Кланяючись їй, ті побачили, що сувій списаного паперу лежить там, де впав. Вони задки рушили до дверей, не зводячи очей з королевиного обличчя; і Морней, що пильно стежив за всім, помітив, як Єлизавета, спускаючись по сходинках
Королева змусила посла чекати всього п'ять днів, а потім конфіденційно викликала його до себе. Морней прийшов пішки й застав Єлизавету на самоті, за робочим столом із книжками. В палаці він не зустрів нікого. Цю обставину дипломат використав: він висловив захват щасливим становищем держави, яка не є військовим табором і не ставить коло дверей по двоє вартових, а знаходить опору в справедливих законах. Єлизавета, що ласкаво привітала Морнея, після перших його слів схилила голову так, щоб, дивлячись на нього знизу вгору, ніби питати безмовно, що він думає насправді. Про свою безпеку вона дбала, дарма що вартові не стовбичили в кожного на дорозі, і він, звичайно, знав це. Він тільки хотів таким способом перейти до своєї теми: що його владар, король Франції, започинає добу миру в країні — такого ж, як той, що його завдячує Англія своїй великій королеві. Цим і пояснюються деякі повороти й вагання в поведінці його владаря, які за інших умов могли б декого здивувати. Цими словами він мав намір перевести мову на чутки про переміну віри. Королева й не слухала їх.
— Я часто мала підстави нарікати на короля Франції,— вимовила вона чітко, давно виробленим і випробуваним у виступах перед людьми голосом. А потім додала несподівано: — Він міг би взяти Руан збройною силою, для того я йому й посилала її.
Морней пригадав: ще два роки тому вона здавалася стражденною душею без тіла, бо її Ессекса ніяк не можна було відкликати з-під Руана! А нині перед ним сидить жінка, що впокорилась. Бракує тільки чепчика, і видно сиві пасма, а між ними руді, не начесані старанно зверху, а прикриті, ніби золото, що його ховають.
— А Париж він міг примусити до здачі голодом, — додала вона, але вже не так рішуче, як говорила про Руан. Морней зразу пустився в пояснення, які наготував заздалегідь: король повинен щадити життя своїх підданих, хоч би вони й бунтували проти нього. Бо й він, і вони мають, згідно з волею божою, жити одним життям.
Вона ще раз придивилась до нього, наскільки він щирий. А потім зауважила просто:
— Я схвалюю вашого короля.
Посол уклонився на знак подяки. «А як же переміна віри?» — подумав він. А Єлизавета вже приязнішим тоном пояснила, що саме вона схвалює:
— Ваш король — справжній державець. Він воліє викупляти свої міста, а не руйнувати їх гарматами. Для цього він користається гендлярами — такими, як отой Роні.
— То вірний слуга, — якнайрішучіше заперечив Морней.
Єлизавета кивнула головою.
— Так, він іще з давніх друзів. А королі шукають нових. Старих вони відкидають… — Помах руки: — Коли ті відслужать своє.
Морнеєві захотілося спитати, чи новим друзям дозволено бути негідниками й зрадниками. Але він мовчав і слухав далі.
— Можливо, він обійшовся б і без переміни віри. — Ось, нарешті, ці двоє слів вимовлено.
Той зрозумів — це слушна мить, але не знав, з чого почати. Він чекав, що його засиплють докорами; а Єлизавету, виходить, зовсім не обурюють ті фатальні чутки, — вона говорила так, ніби вони правдиві, і вдавала, ніби це бажане для неї. Морней не вірив їй. Велика протестантка не може втратити ні надії, ні терпіння, коли її союзник непохитно триматиметься їхньої віри. Це вона казала не про себе, її підозри стосувались інших. Морней припустив, що під личиною старості й покори вона ховає свою всім відому пристрасть до істинної віри, і те, як вона повертає розмову, не суперечить цьому. «Час квапить; гляди, не схиб! Не признавайся, що король може відступитись. Вона вивіряє тебе, щоб ти заговорив відверто. А ми так і говоритимемо — ми це можемо, не боячись. Мій король не зречеться віри!»
Всього одну мить Морней підбадьорював себе такими словами, і до нього вже повернулись як давно вироблена дипломатична вправність, так і вся його душевна сила. Отож він почав помірковано: перелічив успіхи нової віри та боротьби за визволення людства. Це ж одне й те саме, і якраз тому протестантство завойовує світ. Венеція, найстародавніша республіка, визнала короля Франції, вона розраховує на нього і на його діла, щоб відмежуватись від Рима. Сам папа мусив сказати: «Побачимо», — бо він не зможе довше піддавати анафемі державця, за якого стоїть пів-Європи.
— Це ж єдиний державець, що підносить меча проти Іспанії,— повторив Морней власні Єлизаветині слова. — І нехай Іспанія, вже занепадаючи, ще збиває армади, хай вона ще тисне на народи, мов труп, — на що вона здатна і чого досяне? Проти неї не тільки одинокий герой і державець, що підносить меч: проти неї народи Європи, боротьба за визволення людства. Хай ця боротьба знає і відступи, та з відступу переходять у наступ; хай вона зазнає й поразок, але тим певніш розгорятиметься. Мій король стоїть і бореться на твердому грунті: така воля божа в історії.
Королева слухала й мовчала. На обличчі в неї був шанобливий вираз, мов у школярки, а врешті вона нахилилась низько над столом, зіпершись підборіддям на долоню. У Морнея майнула думка: «Цією промовою я граю комедію, а вона вчиться у мене майстерності. Оце й усе?» Але він не мав часу обмірковувати це враження. Його мета — захопити, переконати королеву. Але чим? Усі справжні факти вже названі. «Я вже так уклав їх, як мусять вони лежати, щоб довести непохитність мого владаря в істинній вірі. Ні, марна річ! — визнав Морней. — Я не можу йти ще далі, бо він не залишиться вірним їй. Він її зречеться». Це була перша незаперечна істина, яку відкрив у ту хвилину Морней, і випливла вона з його власної промови під схвальним поглядом королеви Англії.