Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Самі ви цап, добродію, з вашим шкуратяним фартухом та волохатими литками. Що ж до мого смороду, то я його завдячую огидній помийній ямі: мене змусив туди стрибнути один черевомовець. І що я трохи перебрав вина, коли виліз, — це теж цілком природно. Я був пригнічений невдалою пригодою і не знав, як розповісти його величності про те, що зі мною було, — хіба що напідпитку.
— Ви не ввійдете, — повторив пан д'Арманьяк непохитно, але тільки про око. У купелі захлюпотіло: король прокинувся. Шіко говорив дзвінко, на повний голос. Він був цілком тверезий і точно розрахував, що треба сказати королю напрямки, що замовчати, що пом'якшити і на що тільки натякнути:
— Величносте! — сказав би я, якби король міг мене почути, — вигукнув він дуже голосно. — Величносте! Ваш убивця, чи той чоловік, що
Він перевів дух. За дверима захлюпотіла вода, наче в ній хтось рвучко повернувся. Та марно чекав Шіко заперечення або наказу.
— Безділля всі вади плодить, — заявив він нарешті.— В цілому замку тільки й діла, що кохання та романи; то як же бідному солдатові не очманіти й не уявити себе бозна-чим! Він, бачте, надумав убити короля. Звичайно, славетна наваррська дама кинула його в найглибшу темницю.
— Гей! Не бреши там! — озвалося з лазні.
— Але вона заплакала! — скрушно, збентежено провадив Шіко. — Вона гірко заплакала й вигнала солдата з замку.
— І не повідомила мене про це, — зітхнув Анрі в своїй цегляній купелі.
— Як же вона могла! — жалібно мовив Шіко і почав вигадувати — але дуже правдоподібні, на його думку, речі.— Адже ченці, патери й прелати весь час напосідались на неї, загрожували смертю і їй самій, стерегли її, перехоплювали її листи, тож вона й мусила мовчати, хоч у затишній кімнатці лила сльози.
В ту мить із грудей пана д'Арманьяка несподівано вирвалось ридання. Королева Наваррська, хоч Шіко розповідав про неї як про витвір поетичної уяви, для першого камердинера була справжньою супутницею в пору кривавих ночей, пройденої школи нещастя, всіх трудів життя, що їх він зі своїм паном витримував багато років. Тоді вона бувала і жрицею жаги, і провідною зорею, сходила з ложа й вела до трону — і звалась Марго. Її боготворило ціле покоління, віддане людській красі, пізнанню людини, — поміж нього і цей дворянин, якому вона подавала свою незрівнянну руку.
Спогадавши все це, він знову заридав і вже не міг зупинитись. «Наша Марго, — думав постарілий лицар, — тепер ненавидить нас смертельно». Неспроможний стримати глибоко хвилювання, він покинув свій пост. Відходячи в самому фартусі з овечої шкури, він давився невиплаканими сльозами й задихався від гірких ридань.
А в лазні запала інша. Той, хто сидить там, легко пускає сльозу, і через те більшості здається ненадійним. Чому ж він цього разу не плаче? Шіко покивав головою, і кумедний чубчик захитався над його лисим лобом. Він міг би зазирнути в замкову шпарину, але не зробив цього. Той, хто за дверима, — сам-один, схований від чужих очей, голий, і йому загрожує ніж; а незрівнянна рука, яку він колись любив над усе, не спинила того ножа. А наготував його один із тих, що витанцьовують круг святкових багать, — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і з усіма, з усіма він з'єднався. Заради них вислухав чудову месу, зважився на смертельний стрибок. «Хай же буде так! Хай же воно станеться!» — певне, думає той, хто сидить у купелі.
— Шіко!
Минула добра хвилина. Той, хто стояв під дверима, вже не прислухався, він поринув у думи. Почувши, що його кличуть, він стрепенувся й кинувся в лазню.
— Причини двері! — наказав голісінький король. — Багато людей причетні до замаху? — спитав він тихо.
Шіко перелічив усіх, більш не намагаючись нічого прикрасити. В гострому розумі блазня шлях убивці лежав як на долоні, і він змалював той шлях. У королівстві не лишилось людного місця, що не могло б стати душогубським кублом — таким, як те, звідки він щойно прийшов. Але й душогубські кубла бувають кумедні: принаймні можна посміятись і з солдата-черевомовця, який сподівається після вбивства стати невидимим, та й з шинкаря. І все ж у лазні панувало напруження, від якого обличчя кам'яніли. Прекумедно — не навмисне, а просто за звичкою — блазень переповів
Шіко докінчив і замовк, бо й король міг тільки мовчати. Зненацька він підвів голову.
— Одне я хотів би знати. Лa Бар ні разу не наближався до мене так, щоб дістати ножем. Як же він думав це зробити?
Шіко вмить вихопив із штанів ножа (звідти ж таки, де ховав його на собі вбивця) і пожбурив його так швидко, що король і не завважив, куди. Він обвів поглядом кімнатку. Позад нього сидів на стільці його білий шовковий убір, неначе він сам, тільки без голови й шиї. І там, де мала бути шия, у стіні стримів ніж із лікоть завдовжки, точнісінько в горлянці, якої не було.
— Добре вцілив! — сказав Анрі.— Сто екю дав би, якби мав їх. — І, голісінький, зареготав. — Так, — ще раз глянув на ніж і зареготав голосно. Шіко з чемності теж скривив якусь усмішку. «Я ваш блазень, — означала вона. — Коли я блазнюю, то не сміюсь».
Та враз Анрі згадалося:
— Там у церкві під пілястром стояв ще один чоловік, то він сказав щось на вухо своєму сусідові, а я почув. То був один з моїх учених правників, і сказав він таке: «Ох! Тепер він пропащий. Досі він ще не був готовий на заріз, а тепер готовий!»
На ці слова — «готовий на заріз» — Шіко заіржав наче кінь, бо то був не його жарт. Анрі теж сміявся, але помірно. Щоб не втрачати настрою, він мусив раз у раз поглядати на ніж, що стримів точнісінько там, де могла бути — але не була — його шия.
IV. РАДІСНЕ СЛУЖІННЯ
Урочистий акт
Святе миро для помазання й посвячення королів Франції зберігалось у Реймському соборі; але місто Реймс іще належало Лізі. Столиця теж іще була в руках ворога. Анрі палко прагнув увійти до Парижа, та для цього спершу його мали миропомазати й коронувати. Сам він, може, й злегковажив би цей обов'язок, але всі інші надавали йому величезної ваги, і тому взялися шукати святого мира десь інде. Найкраще, яке знайшлося, було пов'язане з пам'яттю святого Мартіна, і це було для Анрі вирішальним. У своєму королівстві, за яке боровся так довго, він знав кожну п'ядь, знав, який святий є патроном у якому містечку чи селі, бо мусив усі їх завоювати. І найчастіше це був святий Мартін. Гаразд, зупинімось на Мартіні, а замість Реймса оберімо місто Шартр із його повсюди шанованим собором. Жоден щирий католик не зневажатиме урочистого акту, якщо той акт відбудеться в Шартрському соборі.
Анрі, звичайно, пам'ятав, що й у Сен-Дені, коли він зрікся ересі, прийняв праву віру, тріумфально з'єднався з усіма, і всі кругом раділи, ба й з Парижа прийшло чимало люду, — що й там урешті звідкись вигулькнув убивця. Тобто, власне, убивця був там із самого початку, він мало чим вирізнявся з люду, серед якого ховався, — люду начебто відданого королю душею й тілом. Ні, це помилка: людям так само легко вбивати, як і славословити та падати на коліна. Обставини змінюються, а людська душа багатолика. Наша провина, наша найбільша провина в тому, що ми не можемо переконати так званих добрих людей, щоб вони завжди були добрі. Тільки життєрадісність, поблажливість та милосердя гідні істот, наділених розумом. Але державу, де панують ці якості, треба спершу збудувати. І тим необхідніші урочисті акти, бо вони сприяють очищенню розбещених душ. «Коли частіше вдаватися до таких актів, — думає Анрі,— можливо, врешті навіть моїм убивцям набіжать на очі сльози чистого зворушення, хоч на це важко сподіватись. Я можу тільки сам подавати приклад. Не вбивати, а допомагати жити. Ото була б справді королівська влада, воістину влада», — збагнув він, і то вже не вперше, бо цей шлях був від природи накреслений для нього; але навіть при такій високій нагоді він не міг до кінця зглибити думкою сутність влади: надто багато діла стояло перед ним.