Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
— Зараз, — відповів сировар.
Метнувся од віконця, а ще по хвилі з гуркотом розчинилися надвірні двері, й з них вилетів усе той же юнак, але з шаблею, занесеною для атаки. Меткий та ніби босий, він наближався досить зухвало.
«Знесе голову, безум», — подумав Данько і зопалу дременув недалечко — на гойдалку.
Але наступної миті те місце видалося йому ненадійним — шабля наближалася сюди, роблячи бойові круги в повітрі так, наче її власник мчав на коні. Данькові мимоволі згадалась атака австрійської кінноти на Західному фронті, він тоді мало не наклав головою, та спіткнувся кінь під вусатим австрійським драгуном, що переслідував Данька. Драгун випав із сідла, і Данько прикінчив його прикладом. Од цього ж безумця, засліпленого любов'ю, він не мав якогось іншого порятунку, окрім утечі. Не роздумуючи й
Сироварові коштувало неабияких зусиль, щоб і собі не шелеснути за ним, хоч він і не мав наміру стинати голову своєму супротивнику. Юнак розсміявся, бачачи, як білий кожушок, облишивши плечі втікача, плавно летів за ним і завис на морельці. Данько ж опинився на колючках та іще на чомусь живому й огидно теплому…
То Явтушок сидів у засідці, чекав, коли Данько встане на гойдалку з Мальвою, — тоді, гадав, саме враз валити його з найвищої точки. Тобто він ішов сюди з таким наміром, але вже тут завагався вбивати Данька, тому дав собі свідомо розслабнути й трішки закуняв під морелькою. Вже в дрімоті зовсім завагався, чи варто тратити на Данька того єдиного патрона, якого мав на господарстві, а чи притримати набій до якоїсь більшої скрути. Солодкий плин думок ніби зогрівав Явтушка зсередини й залишав у нім усе менше місця для Данькової смерті…
Аж раптом щось неймовірно важке та неоковирне звалилося на нього й розплескало його з такою силою, що Явтушок навіть не встиг скрикнути, а лише вистрілив у небо майже підсвідомо, не так обороняючись, як благаючи тим пострілом допомоги. Не мав спершу сумніву, що звалився на нього сам чорт, бо ж бачив на власні очі, як услід за чортом падав диявольський кожушок і завис на морельці. Гадав, то вже кінець, але ж сам чорт закричав так несамовито, що Явтушку не лишилося нічого іншого, як зібрати рештки духу й спробувати вибратись з–під того волохатого страховиська, яке виявилося, звичайно ж, не ким іншим, як Даньком Соколюком. Порятунку начебто й не було, але Явтушок залишився вірним собі, його практичний розум спрацював з такою прозірливістю, якої годі й чекати від будь–кого іншого за таких обставин. Удавши, що він не впізнав Данька, Явтушок закричав явно з чужого голосу:
— Банда!.. Денікінці!.. Рятуйте!
Данько розгубився, — які, в біса, денікінці? — а Явтушок скористався з того, вислизнув з–під свого душителя й, зіп'явшись на ноги, дременув з такою вправністю в шалину, що переслідувати його не те що Даньку, ба навіть самому чорту було б безнадійно. Коли людина отак безглуздо залишається без свого єдиного патрона в сонмищі ворогів, то вся її сила тоді в ногах. Данько ж спробував було підвестися, але ноги не слухалися його, і він залишився лежати горілиць під морелькою. Ніяк не міг збагнути, яким чином його кожушок опинився на самім вершку, адже добре пам'ятав, що падав разом із кожушком на плечах. Обличчя пашіло не то від колючок, не то його обсмалив Явтушок своїм пострілом. Вогняний сніп усе ще стояв перед очима. Але якщо живучість Явтушка видалася Данькові просто разючою, то поготів приголомшило те, що віднині йому з братом доведеться мати справу з озброєним Явтушком.
Над прірвою зіп'ялася хмаринка від пострілу й, шукаючи виходу, зависла над Даньком. Чимось вона схожа була на розплесканого Явтушка: руки, ноги, голова на коротенькій шийці, й навіть штани такі ж пошарпані, ніби він щойно їх загубив. Данько все ще лежав горілиць, а Явтушок тим часом прибирав над ним усе більшої подоби на себе, було таке передчуття, що зараз той негідник оживе й розсміється над своїм поверженим ворогом, але вже цього Данько не міг дозволити. Набравши повітря повні груди, Данько дмухнув на хмаринку — та повагалася якусь мить і попливла собі геть, спотворивши Явтушка до невпізнанності.
А ті, підстьобнуті пострілом, тихцем вивели коней з хліва, повскакували на них і вимчали у вуличку на такім граціозі, що Явтушок ледве встиг оступитися в деревій. Комунівський інокровець захропів, зачувши поруч недобрий дух, і чимдуж помчав вершника під гору, а Мальвин коник відстав, кров у нього не така бентежна, то Мальва скористалася з того й кинула в деревій, певна, що там причаївся Данько:
— Не дурійся, Даньку!.. Вилазь!
Услід почувся мстивий смішок когось дрібнодухого, немічного.
«Господи, на що перевівся Данько!» —
Далі повз Явтушка прошкутильгав Данько в кожушку, окалічений, нещасний, зраджений, і Явтушок ледве стримався, щоб не привітати його: «Доброго ранку, сусіде!» Потамований смішок душив його, бо ж хоч як би там було, а він виграв сей бій, щоправда, дорогою ціною — не мав тепер на господарстві й одного живого патрона. Він вступив з деревію і під впливом щойно здобутої перемоги без ніякого страху пішов за Даньком, що дерся на гору. Остаточно ствердився в тому, що не мав наміру вбивати Данька, і навіть пройнявся співчуттям до нього, бо ж міг здогадуватись, може, як ніхто інший, що зараз творилося в Даньковій душі. Зраджувані завше на боці зраджених. Лише біля повалених воріт ненависть до Соколюків знову спалахнула в ньому з новою силою, а тим часом тих ворожак як було два всі ці роки, так і залишилось. Лук'ян стояв на ґанку, виглядав брата, котрого міг би й не дочекатись, якби Явтушок вистрілив не з перестраху, а бодай трішки цілився у своїх ворогів, коли ті падають на нього з вавилонського неба…
Розділ сьомий
Мальва проводжала комунарика до вітряків, там вони прощалися, не сходячи з коней; і вітряний сторож Тихін Пелехатий, у якого все вже позаду, мимоволі нагодився у свідки та покровителі їхньої любові. Завважив зі свого горішнього віконечка, що їм завше обмаль ночі, а в Тихона Пелехатого кожна безвітряна ніч — мов вічність. Вітряки ледь–ледь поскрипують на припоні, і від того час майже не рухається вперед.
Інше діло, як шугоне вітерець — молдаванин чи турок із гарячого півдня, або жилавий долівняк подме з Глинська чи ще звідкілясь, та всі чотири вітряки разом забурують на горі, та набіжить помолок із Вавилона й навколишніх сіл — веселих, жвавих, дотепних, згодних і підморгнути мірошникам, аби лишень змолоти без мірчука, — тоді й час тече непомітно, і ти сам щось та важиш на вітрах, хоч ти всього лише сторож чужих вітряків.
А в безвітря ночі вкорочує чи не ця чужа любов на конях. Хо–хо, якого зелепушка звабила Мальва з палацу Родзінських! Помольці все гомонять, що він комсомолець та ще неспроста внадився до Вавилона, а як поберуться з Мальвою, то вже й залишиться тут, хоче заснувати у Вавилоні свою комуну. Сироварню відкриє та, напевне ж, конфіскує ці вітряки, бо ж владу над Вавилоном має той, хто володіє вітрами. Авжеж, хлопче! Але не хвались тим, чого ще нема. Вітряний сторож, уже безліч років розглядаючи Вавилон із цієї гори, щось не помітив там великого прагнення до комуни. Часом навіть бідак, якому б місце в комуні давно, піднімається сюди з позиченим збіжжям на спині, а проте не полишає надії колись поставити тут власного вітряка й аніяк не менше. Про багатих і говорити нічого. Вавилон весь сповнений дикої свавольної сили — все кинулося багатіти, плодитись, вкоренятись та ворогувати — поділена земля розбратала людей, видобула із них оте наймерзотніше, що спало собі цілі століття, щоб дістати нараз самої вершини, яка найкраще відчувається тут, на вітряках, власники котрих уже й вітер воліли б поділити поміж собою, аби зналося як. «Нема страшнішої стихії за загребущість людську. Повір, юначе», — подумки звертається до нього вітряний сторож, а зійти до них ніяк не наважиться, щоб не завадити їм.
Сьогодні Мальва трималася з ним невимушено, називала на «ти», чого не було раніше, а вихопилася сюди зовсім по–домашньому — боса, без косинки і без подушечки, якою рятувалася від вовків [7] . Заклавши ногу на ногу — чей і не кожен козак зугарний отак триматися на коні, певно, навчилася тієї рівноваги на гойдалці, — повезла од вітряків чи не найкращий зі своїх світанків. Коліна мала такі, що могла б звабити ними кого завгодно, а не те що цього зелепушка при шаблі. Мірошники охоче мололи для неї без мірчука. Проте нічний сторож ніколи не запримітив Мальви на чомусь такому, що дозволяли собі декотрі помолки–вітрогонки, які честь ніби й берегли на людях ревниво, але нічний степ у полині порівняно легко зманював їх з велелюддя вітрякового.
7
Народна назва хвороби від тривалої верхової їзди без сідла.