Легенда про безголового
Шрифт:
Ми не перебивали, i Тома, випивши ще трошки i починаючи помiтно попускатися, розказала, як пiсля мого дзвiнка весь особовий склад карного розшуку помчав додому до Степана Притули, музейного сторожа. Здивований Бондар так само пiшов туди — сторож не вийшов на роботу, не ночував вiн i у флiгелi, а телефону вдома не мав. Правда, Бондар уже потiм признався — вiдсутнiсть сторожа його стривожила, та не здивувала. Вiн знав, що у того перiодично трапляються приступи.
Вiн свiдомо тримав на роботi психiчно хвору людину. Чому — про це, мабуть, вони бесiдують зараз iз начальником мiлiцiї, прокурором i заодно — мером мiста. Цей теж пiдтягнувся,
Сторож Притула мешкав у приватному секторi, у невеличкiй неохайнiй хатi. Двi кiмнати — зала та спальня. Крихiтна кухонька, хоча з газовим опаленням. Там, у кухоньцi, його й знайшли опери, коли протиснулися туди з пiстолетами наготовi. Господар телiпався пiд стелею замiсть лампочки, в дротяному зашморзi, який не просто здавив на смерть горло, а ще й до кровi впився в шию. Ешафотом для Притули послужив клишоногий кухонний стiл: вочевидь, ставши на нього ногами, вiн штовхнувся i покiнчив зi своїм грiшним та недолугим земним життям.
Поки однi знiмали його зi стелi, iншi разом iз всюдисущим Жихарем оглянули спочатку хату, де нiчого пiдозрiлого не виявили, i сарайчик у дворi, де знайшли все, що треба.
Закривавлену сокиру в кутку.
Лопату зi слiдами свiжої землi.
Яму, викопану господарем у землянiй пiдлозi в кутку сарайки, i три вимащенi у сумiшi кровi та землi людськi голови.
Аби винести їх на свiтло i облити водою з вiдра для хоча б поверхової iдентифiкацiї, оперативники спочатку сходили на сусiдню вулицю, до мiсцевої баби Мухи, купили лiтр самогону за вiсiм гривень i перед початком кожного етапу процедури робили по ковтку просто з пластикової пляшки. Нiхто не сказав їм анi слова, пойнятi навiть собi просили, тiльки за законом вони мусили знаходитися при тверезому розумi. Тому їм лишалося блювати i вiдвертатися.
Звiдти ж, iз сарайчика, винесли канцелярську папку, акуратно зв'язану бiлими мотузочками. Усерединi — акуратно складенi газетнi вирiзки та цiлi газети, де пiд тим чи iншим соусом розповiдалася легенда про Безголового. Серед вирiзок лежала i знайома всiм музейна брошура. Що найсмiшнiше — з дарчим написом: «Шановному Степановi Притулi з побажанням i далi цiкавитися iсторiєю рiдного краю. А. Бондар».
Склад злочину наявний. Божевiльний убивця остаточно зiстрибнув iз котушок, усвiдомив, мабуть, що робить, i звiв рахунки з життям. У Подiльську орудував манiяк, помiшаний на давнiх легендах. Прекрасна тема для телевiзiйних новин i сенсацiйних газетних публiкацiй. Та все це дурня.
Головне — Тамара права. Справа дiйсно фактично закрита. Писанини довкола буде багато, але до цього дiла нашi слiдчi звичнi.
Отже, все, здається, позаду.
Коли Комарови поснули, я тихенько пройшла до кiмнати, що служила Олеговi за кабiнет. Там прилаштували паралельний телефонний апарат, i звiдти, щiльно причинивши дверi, я подзвонила додому Бондарю.
— Ларисо, в мене немає настрою з вами розмовляти. Вибачте, я не надто ввiчливий та делiкатний, але пiсля всього, що трапилося сьогоднi…
— Почекайте секунду, Анатолiю, i послухайте трошки мене, — я намагалася не пiдвищувати голосу i одночасно говорити так, аби спiврозмовник на тому боцi дроту розумiв — я розлючена i кричу: — У вас нема бажання спiлкуватися пiсля того, що сталося сьогоднi. А в мене є дуже велике бажання пiсля того, що сталося сьогоднi, поговорити з вами про те, що сталося i чого не сталося вчора. Думаю, я маю на це право. Ваш сторож учора мало не зарубав мене сокирою, i я хочу знати, чому ви допустили це.
Мовчання на тому боцi тягнулося так довго, що менi здалося — вiн зробив щось зi своїм телефоном. Та нарештi я почула:
— Я нiчого не допускав.
— Отак, значить! Ви знали про його проблеми. Ви нiчого не сказали мiлiцiї, коли ваш сторож убив першу людину i вiдрубав їй голову. Хоча знали — психiчно хворих активно шукають. Ви завели розмову про зв'язок легенди i сучасностi саме зi мною. Не лише тому, що мiлiцiя не вiзьме до уваги без конкретних доказiв — так просто безпечнiше. Ви i даєте стороннiй людинi непрямий натяк на те, де треба шукати корiнь зла, i вiдчуваєте тим самим свою мiсiю виконаною, анонiмнiсть вашого штатного психа — збереженою, а совiсть — чистою. Правильно?
— Ларисо, — зiтхнув Бондар на тому боцi. — Усе зовсiм не так, як ви зараз розписали. Мене, повiрте, втомила кiлькагодинна необхiднiсть пояснювати полковнику мiлiцiї, казеннiй людинi без царя в головi, а також прокурору, далекому вiд суспiльних проблем, i мiському головi, далекому в принципi вiд усього, чому я допомiг Степановi i приховав вiд усiх його проблему. Вони мене не зрозумiли. Правда, в убивствах не звинувачують — i на тому спасибi.
— Пояснiть ще менi. Я — ще одна жертва вашого приязного ставлення до патологiчних типiв.
— Коли вже говорити про вас — то ви самi спровокували Степана. Для чого було ось так нахабно влазити в його хворобливий свiт? Думаєте, ви його злякалися? Вiн так само злякався вас. I не нападав, махаючи сокирою, а захищався! Тому i не довiв справу до кiнця. Вiн усього боявся, Ларисо, i себе — в першу чергу. Йому було лише сорок дев'ять рокiв, сорок дев'ять, вдумайтеся в цю цифру! З двадцяти одного вiн блукає по лiкарнях. Поки живi були батьки у Хмельницькому, все йшло ще добре, наскiльки поняття «добре» застосовується до цього випадку. Батьки забирали його з лiкарнi, доглядали вдома, потiм знову клали на планове лiкування. Мiж лiкарями i подружжям Притул iснував негласний договiр: за Степаном доглядають по черзi. А потiм у країнi все пiшло шкереберть. Таких, як Степан, просто перестали тримати у стацiонарах — дорого. Батьки померли майже один за одним, з iнтервалом у сiм мiсяцiв. Степан лишився сам. Молодша сестра не рахується — вона забула про його iснування, викреслила хворого брата з пам'ятi. Вiн кiлька рокiв бомжував, їв невiдомо що, спав невiдомо де. Потiм знайшлися добрi люди, привезли його сюди, до старенької тiтки. Вона, волею долi, працювала в музеї прибиральницею. Попросила за племiнника, все чесно розказала. I я взяв його сторожем — тодi подiбних паталогiчних проявiв у нього не було. Слухаєте?
— Куди ж я подiнуся.
— Степанова тiтка померла пiвтора роки тому. Вiдписала племiннику хату. Вiн мало з ким тут спiлкувався, жив вiдлюдно, на нього просто не звертали увагу. Звiсно, реєстрацiя в нього була, я допомiг, менi з моїм становищем це досить просто. А ось на облiку в психiатра Степан Притула не стояв. Я вирiшив не псувати людинi i без того зiпсоване життя. Ось i вся iсторiя.
— Зворушливо, — я брехала, до вчорашньої ночi мене б це дiйсно розчулило, але пiсля того, як Притула перший раз влупив обухом сокири в лобове скло моєї машини, всякi почуття в мене зникли. — Вiн цiкавився страшними казками?