Легенда про безголового
Шрифт:
— Вiн справдi почав цiкавитися iсторiєю. Менi здалося, подiбне захоплення може його якщо не виховати, то хоча б заспокоїти. У часи просвiтлiнь Степан виявляв неабиякi здiбностi, слухав i всотував почуте, наче губка.
— I одного разу почув легенду про Безголового?
— Так, — визнав Бондар. — Спочатку це була просто цiкавiсть. Потiм я почав помiчати за ним якiсь дивнi речi, а саме — певну патологiю стосовно цiєї легенди. Одного разу вiн навiть зiзнався, що гуляє вночi по руїнах маєтку, аби зустрiти дух полковника Ржеутського. Тепер вам почасти зрозумiлий мiй гнiв, коли
— Значить, ваш сторож убивав, бо вважав себе привидом Вiтольда?
— Не виключено. За всiма ознаками — так, тiльки тепер уже нiхто цього не дiзнається. Що творилося в його головi — поняття не маю.
— Ще одне — Вiктор Потурай, цей бiзнесмен, знав Степана особисто?
— Теж менi ще дружна компанiя: пiдприємець i божевiльний! Вiктор знав музейного сторожа в обличчя i знав, як його звуть. Ви, мабуть, знаєте, що Потурай давав на розвиток музею невеличкi кошти?
— Чула. Притула вмiв водити машину?
— Чого це раптом? Вiн на велосипедi їздити не вмiв… Його б нiхто не вчив, нiхто нiколи не дав би прав. А чому…
— Так просто, — я витримала паузу. — Не знаю, яку роль вiдвести в цiй iсторiї вам, Анатолiю, але менi здається, ви мусили повести себе iнакше вже пiсля першого випадку. Може, вдалося б уникнути того, що маємо тепер. У вас будуть ще неприємностi?
— Тепер — довго, — знову зiтхнув Бондар. — Дай Боже, аби моя роль в долi нещасного Степана не згадувалася журналiстами. Хоча вiд цього народцю нiчого доброго чекати не можна. У моїх дiях складу злочину нема.
— Ви могли попередити про сторожа, — я вперто гнула своє.
— Ну, давайте тепер уже не казати один одному, хто що мiг i хто чого не зробив. Ларисо, ви змученi, я втомлений. Давайте, нехай цей день, а разом iз ним цей кошмар завершиться, га?
— Стосовно дня — давайте, добранiч. А ось за кошмари я не вiдповiдаю. Для мене вiн не закiнчиться нiколи.
— Для мене — тепер уже теж, — сумно визнав Бондар i поклав трубку.
Щойно я поклала свою, як почула — у вiконне скло щось шкребеться.
Мене раптово стиснули лещата холодного жаху, та, побачивши за вiкном бриту голову Жихаря, сплюнула, вимкнула свiтло в кабiнетi й пiшла вiдчиняти.
Стас завалився з виглядом шахтаря, котрий щойно виконав кiлька денних норм. Ковзнувши по менi вiдстороненим поглядом, пройшов на кухню, мовчки кивнув, припрошуючи сiсти навпроти.
— Там свiтилося. Єдине свiтле вiкно в хатi. Постукав, — сьогоднi вiн явно скупився на слова.
— Щось сталося?
— Не знаю. Ти як?
— Краще. Стас, дякую i…
— Почекай дякувати, — вiн скинув куртку, витер долонею спiтнiлого лоба. Для чогось витягнув з кобури i поклав перед собою на стiл пiстолет, табельний «Макаров». — Давай помiзкуємо, будити нам Антонiвну чи хай спить поки.
Менi не подобався його вигляд. Ще менше подобався його тон.
— Що таке? Я ж бачу…
— Ти поки нiчого не бачиш. А я дещо бачив, Ларо, — пауза. — Коротше, не повiсився Стьопа. Убили його.
Приїхали.
19 вересня, вівторок
ВIЙСЬКОВА НАРАДА
Для капiтана мiлiцiї Стаса Жихаря цей день скiнчився звiльненням iз органiв.
Його нiхто не виганяв, але не надто i просили залишатися. Розбивши собi лоба об стiну, поставлену прокурором, начальником мiлiцiї, а заодно i мером мiста мiж його аргументами i необхiднiстю швиденько закрити резонансну справу i нарештi видихнути, Стас плюнув, попросив у Ярового аркуш паперу i просто в його кабiнетi написав рапорт. Той спокiйно пiдмахнув папiрець, сказавши: «Зброю здати не забудь». Потiм, пiсля паузи: «Може, так воно краще».
З Тамарою вийшло ще простiше. Прокурор вислухав її, потiм, окремо — Жихаря та його теорiю, а тодi звелiв слiдчому Комаровiй передавати справу. Закриватимуть її колеги з областi. Уже за пiвтори години в Подiльську буде спецiальна слiдча бригада, до якої входить купа народу, в тому числi — хтось iз самого Києва, для спецiального нагляду.
Розбиратися, чому так сталося i що взагалi довкола цiєї проклятої справи вiдбувається, в Томи не було анi бажання, анi можливостей. Отримавши вказiвку готувати її до передачi, моя подруга фiзично вiдчула, як з плечей впав величезний вантаж. Вона за цi тижнi настiльки втомилася, що навпаки — вiдчувала навiть вдячнiсть до тих, хто вирiшив далi займатися цiєю iсторiєю.
Але це жодним чином не означало, що вона не повiрила Стасу й хоче все кинути в тому станi, в якому справа знаходиться зараз. Якби було iнакше, я б почала розчаровуватися в Тамарi, Олеговi, а заодно i в Стасовi Жихарi.
Тому пiд кiнець дня, який для всiх, крiм мене, бо я нiчого не робила, вийшов дуже напруженим, ми традицiйно зiбралися на кухнi Комарових. Тамара з Олегом вмостилися поруч, я — на диванi в кутку, закутавшись у рiдну вже в'язану кофту, а Жихар, якому найбiльше з усiх крутило в задницi, то сiдав на табуретку, то пiдхоплювався i починав ходити по кухнi, нервово смолячи цигарку за цигаркою.
Нам би ще топографiчну карту на стiл — i чистiсiнька тобi вiйськова нарада.
— Давайте по черзi i все з початку, бо заплутаємося, — почала Тамара. — До вчорашнього демаршу Стасика що нам було вiдомо?
— Нiчого нам не було вiдомо, — вiдразу вклинився Жихар. — Тiльки здогади, i то — не зовсiм певнi в свiтлi останнiх подiй.
— Сядь посидь! — гримнула на нього Тома. — Значить, ось яка картинка вимальовується. У нашому музеї працював сторожем шизофренiк. Вiн наслухався страшилок про безголового привида полковника Ржеутського, посилив це прочитаним у газетах, i щось таке клацнуло в нього в головi — почав вистежувати людей в околицях зруйнованого маєтку, нападати на них i вiдрубувати голови.