Легенди про зоряних капітанів
Шрифт:
Вислухавши моє пояснення, інженер невпевнено сказав:
— Що ж, можливо, так воно все й було… Не заперечую… Проте він уже сорок років на цьому острівці. Сорок років! Невже за цей час у його електронній пам’яті ніщо не змінилося само по собі?..
Я не відповів інженерові. Я думав про інше. Зореліт був навіки прикутий до каміння. Над ним пролітали інші кораблі, сходили й заходили далекі зорі. І коли хоч що-небудь схоже на розум жевріло в старому кораблі, про що міг думати його недремний електронний мозок?
Сорок років його мозок лишався сам із собою. Тільки з собою. І ще — із спогадами.
Перший
Директор інституту не дивився на співробітників, що зійшлися в його кабінеті, і довго смикав густу чорну борідку. Врешті сказав:
— Мої юні колеги, це скандал. Справжнісінький скандал. Навіть ультраскандал. З нас реготатимуть.
— А що, власне, скоїлося? — спокійно запитав юнак у ковбойці.
Директор сумно подивився на нього крізь великі рогові окуляри з випуклими скельцями.
— Вам, керівникові експериментальної лабораторії, це слід було б знати. Авжеж. Учора вночі “Марсіянин” розмовляв з “Арістотелем”.
— Який… марсіянин? — розгублено промовила дівчина, що сиділа край вікна, начальник відділу інформаційно-логічних машин.
— Не дивіться на мене так, — карбовано вимовляючи кожен склад, сказав директор. — Я не з’їхав з глузду. “Марсіянин”, про якого я кажу, пишеться з великої літери і в лапках.
Дівчина сконфужено посміхнулась.
— Так, — продовжував директор. — Ніхто не пам’ятає. Ніхто не знає, про що йдеться. Гаразд, я вам нагадаю. Три роки тому, мої шановні колеги, три роки тому, коли ви ще були студенти, у нас поставили експеримент. Людина, котра ставила цей експеримент, нині працює в іншому місті. Авжеж. Ішлося про те, чи зможуть порозумітися між собою астронавт і розумний мешканець іншої якоїсь планети. Сподіваюсь, ви здогадуєтесь, що проблема ця безпосередньо стосується нас, кібернетиків. Авжеж. Вона стоїть поряд з проблемою кодування і перекодування з однієї мови на іншу.
— Саме так! — вигукнув начальник відділу електронного моделювання, одягаючи рогові окуляри, дуже схожі на директорові. — Тепер я пригадую. Було збудовано два автомати, які могли спілкуватися між собою за допомогою акустичних пристроїв. Один з автоматів назвали “Марсіянином”, а другий… а другий чомусь “Арістотелем”.
— Тобто як це “чомусь”? — обурився директор. — Дитині ясно: що більша часова відстань між розумними істотами, то важче їм порозумітися. Вам, мій юний колего, легше налагодити контакт з марсіянином, ніж, наприклад, фараонові Аменхотепу Четвертому. Тому перший автомат дістав усю ту інформацію, всі ті знання і уявлення, які, на думку істориків, мусив би мати Арістотель чи його сучасник-учений, а другий… Авжеж, з другим автоматом було дуже багато неприємностей. Ми налагоджували його, консультуючись з астрономами, біологами, філософами і цими… ну, науковими фантастами. Страшенно тяжко було! Скільки консультантів — стільки думок.
— Але ж із цього досліду нічого не вийшло, — обережно сказав начальник відділу електронного моделювання, скидаючи окуляри, які заважали йому.
— Що значить “не вийшло”? — обурено спитав директор. — Ви думаєте, що при першій же зустрічі “Марсіянин” мав кинутись на шию “Арістотелеві? Чи, може, ви гадаєте, що вони одразу ж повинні були затіяти бійку?..
Директор строго подивився на принишклих співробітників і несподівано всміхнувся.
— Тоді, три роки тому, нам теж здавалося, що станеться щось таке… — Він непевно махнув рукою. — Перший контакт. Романтика. Авжеж. Але нічого не сталося. Вони мовчали і ніяк не хотіли розмовляти один з одним. Недосконале програмування, помилки в конструкції. Авжеж. І автомати було передано до резервного сховища. З суворою припискою: зберігати акуратно! Про всяк випадок.
— Там усе зберігають акуратно, — сказала дівчина. — Спеціальне приміщення, постійна температура, чистота… Ночами чергує співробітник.
— Який співробітник? — тихо спитав директор. — Дозвольте поцікавитись: який співробітник? — І, не чекаючи відповіді, відрубав: — Сторож! Звичайнісінький сторож! Той самий сторож, мої шановні колеги, якого ви з повагою називаєте дядя Вася.
— Дядя Вася дуже ретельно виконує свої обов’язки, — зауважила дівчина.
— Ретельно, — погодився директор, понуро гладячи борідку. — Аж занадто ретельно. Вчора об одинадцятій ночі він подзвонив мені і сказав, що ці двоє… ну, “Марсіянин” і “Арістотель”… раптом завели розмову. Ви розумієте, шановні колеги? Вони почали говорити. Почали сперечатися.
— Про що? — нетерпляче спитав юнак у ковбойці.
— Ах, вас цікавить, про що? — дуже ввічливо сказав директор. — Я передбачав це і тому вчора дзвонив вам. Вам і всім іншим. Але нікого не було вдома. Авжеж. І до дяді Васі приїхав один я. Так от, “Марсіянин” і “Арістотель” справді сперечалися. Вони кричали скільки було сили в їхніх залізних горлянках. У залі гриміло так, наче працював паровий молот.
— Виходить, дослід усе-таки вдався! — вигукнула дівчина. — Про що ж вони сперечалися?
— Про що? — спокійно перепитав директор. — А ось про що. “Арістотель” запевняв, що в чемпіонаті з футбола на перше місце в групі “А” вийде команда “Крила Рад”. А “Марсіянин” пронизливим і вібруючим голосом, який для нього придумав один фантаст, уперто повторював: “Дурниці, дурниці, дурниці!.. Дев’яносто сім і шість десятих відсотка, Сину Голубої планети, за те, що переможе команда “Динамо”. Авжеж! “Арістотель” сипав іменами гравців, посилався на спортивних оглядачів і… попрошу без сміху! — гаркнув директор. — Не бачу в цьому нічого смішного!
— Ми не сміємося, — сказала дівчина. — Ми хочемо не сміятись. Нічого не трапилось. Просто ці машини погано запрограмовано, оті все.
— Ви так гадаєте? — повернувся до неї директор. — Так от, я все з’ясував. Дядя Вася, чергуючи в сховищі, на протязі трьох років читав уголос спортивні газети і журнали. Він слухав передачі із стадіонів. Більше того, дехто з вас полюбляв заходити туди ранками, так би мовити, аби поділитися спортивними новинами. Авжеж. І ніхто не згадав, що поряд — машини, нехай старі й погані, але машини. Ніхто не згадав, що автомати мають акустичні приймачі, а отже, можуть…
Директорів голос потонув у загальному реготі.
— Не сумуйте, будь ласка, — сказав юнак у ковбойці. — Автомати старі й нічого не варті; вони, власне, не потрібні. Та, якщо хочете, можна легко вилучити цю зайву інформацію про… футбол.
— Ні, ні, тут треба подумати, — заперечила дівчина. — Хай автомати вважалися за невдалі, непридатні, але тепер… тепер вони сперечаються про футбол. Хіба це не свідчення, що машина може мислити, як людина? Тобто майже як людина.
Директор похитав головою.