Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
(Гаразд, ніде правди сховати: був ще третій раз і третє сходження, тобто ще одна поява у Ґраці, зовсім таємна. На Замковій горі ми не зустріли нікого, крім якихось двох безглуздих скінгедів з бляшанками пива в руках. Вони носилися вгору-вниз, розмахували руками, по-дурному вихлюпуючи пиво, і один з них, дивлячись у наш бік, пронизливим гітлерівським голосом заверещав «Катастррррооо-фе! Катастррррооо-фе!». Через кілька хвилин виявилося, що в них пропав цуцик — ні, не бультер'єр і не стаффорд, а якийсь цілком нікчемний пікусь кімнатної породи — що за скінгеди такі, хто мені скаже? Потім він їм знайшовся, і вони замалим не йобнулися від щастя, передаючи його з рук у руки, а ти безліч разів повторила катастрофе, й нам зробилося смішно до сліз).
Уперше (як,
Тим часом назва «Талергоф» усе одно звідкись вилазила і, попри Австрійську федеральну залізницю, також непокоїла. Талергоф? Ну так, Перша світова війна — це поза всякими сумнівами. Але що саме? Якась вирішальна битва і, як завжди, без переможців? З Відня я додзвонився до ОК і дізнався, що вона їде автобусом. Тобто нам виявилося начхати на Австрійську федеральну залізницю, хай собі страйкує ще місяцями. Приблизно тоді ж мене прострілило — зовсім як піхотинця Першої світової, але не кулею — згадкою, де я свого часу наткнувся на той «Талергоф». Ну так, Львів — місто, в якому зі мною найбільше всього трапилося. І відразу ж по тому: Личаківський цвинтар, номер два у моєму списку меланхолійних територій, куди я приходив тужити з потаємною надією — що тут заримувати до «тужити»? — з потаємною надією ожити. Номер один був, як відомо, Високий Замок.
Це трохи дивно — приходити на цвинтар, щоб відчути приплив позитивних емоцій. Це пахне чимось на зразок некрофілії, подумає не один із вас. Насправді це було способом існування у певній стилістиці: концерти бароко, гард-рок, нещасливе (як тоді здавалося) кохання, заношений одяг, промоклі черевики, перший сніг осені, нагробні свічки у дедалі густіших сутінках. Тоді ж я й надибав той пам'ятний знак (чорний мармур?) з архаїчним написом «Жертвамъ Талергофа. 1914 — 1918. Галицкая Русь». Якісь росіяни, подумалося мені. Бо звідки б ще взявся той твердий знак? Це могли бути вояки царської армії, полеглі в якійсь особливо кривавій різанині, їх убивали, й вони вбивали — на війні як на війні. Але чому їхні останки було звезено аж сюди, до Львова? І де той Талергоф?
І от виявилося, що тепер він став летовищем на передмістях Ґраца.
Насправді вони не були ніякими вояками, а самими що не є мирними жителями. Це така особлива категорія людності, що з'являється винятково у воєнний час. У мирний час мирних жителів як таких не існує. Іншими словами, для того, щоб стати мирним жителем, необхідно, аби у твоїй країні почалася війна. Інша необхідна передумова — ти повинен бути жінкою, стариком, дитиною або принаймні невійськовозобов'язаним чоловіком. У такому разі на тебе поширюється дія шляхетних міжнародних конвенцій, які покликані неухильно захищати життя і права мирних жителів під час бойових дій, проваджених військом ворожої держави. Добре, що такі конвенції існують. Зле, що вони ніколи не виконуються.
Талергофський випадок проте особливий. Його в'язні виявилися не жертвами протиконвенційних дій (інакше кажучи — воєнних злочинів) ворожої держави. Їх репресувала держава власна.
Щось мусило звихнутися в такій толерантній Австро-Угорській монархії з початком війни. Якісь конституційні механізми, засади порозуміння між народами, культурами і конфесіями, та й просто — запобіжники здорового глузду. Усе з'їхало з рейок і покотилося внікуди. Масовими розправами над західними українцями, що почалися восени 1914 p., досі ліберальна Дунайська імперія знищила себе як норму і недосяжний зразок. Зненацька виявилося, що у своїх найсхідніших регіонах вона густо заселена підривним кирилично-візантійським елементом, котрий тільки і мріє влитися в лоно єдиної
Так, я лише переказую начебто загальновідомі факти. Мені не вистачає зухвалості, щоб якось інтерпретувати їх. Можливо тому, що я при цьому прощаюся з черговою ілюзією. Прощавай назавжди, цісарсько-королівська Аркадіє!
Про те, чим був насправді Талергоф, нині летовище, я дізнався щойно під час другого приїзду до Ґраца. І саме це, саме цю втрату ілюзії, можна вважати найважливішим надбанням того разу.
Натомість першого разу ми з ОК так чи інакше мусили зійти із Замкової гори. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре посміявшися з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з Ґрацом, силувано жартував я.
Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло спрутоподібного Кунстгаузу ми повернули праворуч на Зюдтиролер Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію. Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там зібралося — кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб заповнити цілу площу.
Ось так ми й опинилися в самому центрі події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради нас — аби зненацька оголити незліченні зв'язки усього з усім, а потім так само зненацька зруйнувати їх.
ҐУАДАЛАХАРА, 2008
Чорт забирай — та вона, виявляється, принаймні років на сто давніша від Франика! От вам і Новий Світ, от вам і Мексика. Пам'ятаю деяке остовпіння у мить, коли я прочитав цю дату — 1542, викарбувану у тьмяній бронзі, десь посеред Старого Міста, на Авеню Ідальго, в околицях катедрального собору Вознесіння Діви Марії, чи точніше — Catedral de la Asunci'on de Mar'ia Sant'isima. (До речі, не далі як учора Ектор звернув увагу на те, що німецьке слово Himmelfahrt (такий собі sky-trip) уживається для обидвох вознесінь — як Ісусового, так і Діви Марії. В іспанській же мові це два різні слова: у випадку Ісуса це Ascenci'on, а його пресвятої матінки — Asunci'on. «Чому?» — запитав я. «Тому що Ісус полетів у небо самостійно, а Марію підхопили й вознесли ангели», — пояснив Ектор).
Ґуадалахару заснували конкістадори. Про них я багато читав у середньому шкільному віці. Кожну конкістадорську книжку я перечитував по кілька разів. Можливо, я таємно сподівався, що котрогось разу розв'язка виявиться іншою, тобто ацтеки переможуть і скинуть клятих завойовників туди ж, звідки ті повилазили — в океан. Мої таємні сподівання, на жаль, ніколи не справджувалися.
У Ґуадалахарі я опинився 1 грудня. Хотілося написати «у перший день літа», але то була б неправда: все ж таки Північна півкуля, а не Південна. Тобто у них 1 грудня, як і в нас — перший день зими. Щоправда, мексиканської, коли вдень до тридцяти тепла, і хочеться шортів, сандалів, широких вирізів, оголених плечей, животів, різких сумішей поту з парфумами та холодних напоїв. Перед моїм вильотом з Берліна Ектор застеріг мене щодо останніх. «Тільки фірмове питво з фірмових пляшок, — радив він. — І в жодному разі не вода з крану. Навіть зуби не мити водою з крану. Безпечніше мінералкою з фірмових пляшок». Я не став уточнювати, газованою чи ні. Зате поцікавився: «А якщо бляшанка?». «Тоді ризик вищий, — відповів Ектор, — на поверхні бляшанки осідає всіляка зараза, її навіть у повітрі повно». Я зрозумів: пляшки, пляшки і ще раз пляшки. Трохи параної ніколи не завадить.