Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Але зараз я писатиму про інше — про театр. Дюссельдорф для мене — театр, відразу три театри. І три мови.
Ада-Констанца і Мелані, і пані Клавдія Буркгардт, а також Юрко, Володьок і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Аргус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці (Енріко, Розаріо, Маттео), а передусім режисерка Анна Бадора — всі вони заслуговують моєї вічної вдячності за те, що, повіривши мені, втілили на сцені дійство, назва якого «Нелеґал Орфейський».
Тож Дюссельдорф, де все це варилося, готувалося і вперше випускалося на люди, — це насправді тамтешній Schauspielhaus, велетенська театромашина на Ґустав-Ґрюндґен-Плятц. Ну, ще, можливо, якоюсь мірою, готель «Медісон» — той, що неподалік від залізничного вокзалу. Але до нього я тут навряд чи долізу. Я і з театру не завжди до нього долазив.
Що являла собою наша вистава? П'єса, що її я писав на замовлення Анни головним чином у жовтні 2004-го [43] , означувалась як «Театралізований
43
Обставина часу тут важлива з огляду на його насичено-помаранчевий драматичний колір.
Перфецький, відомий у Львові поет і авантурник, на дельтаплані долає західний український кордон і через деякий час опиняється в Мюнхені під наглядом дивної подружньої пари. Її звати Ада Цитрина, його — Янус-Марія Різенбокк. Вона фатальна красуня, він цинічний інтриган, збирач акваріумних рибок. Забравши непутящого Риба Перфецького (насправді Орфейського) під свою опіку, подружжя доправляє його з Мюнхена до Венеції, де він начебто має взяти участь у жахливо представницькому форумі на тему «Європа у кризі: Криза в Європі». При цьому сам Перфецький також має виконати певну таємну місію: пострілом зі снайперської гвинтівки вбити якусь дуже офіційну особу. Після прибуття до Венеції Ада Цитрина провокує його на інтим, наслідком якого між ними зароджується справжнє і сильне почуття. Ада поступово переходить на бік Перфецького і починає свідомо провалювати своє завдання. Тим часом відкривається кризовий венеційський форум. Перед нами з'являються кілька екзотичних типів, що буцімто є на ньому доповідачами — професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, войовнича американська активістка Лайза-Шейла Шалайзер і вогнековтач та черевомовець, трансильвансько-бесарабський князь Цуцу Мавропуле. Форум відбувається доволі хаотично, нікому з промовців не вдається висловитися через тотальні непорозуміння. Перфецький виступає з промовою на захист європейського вибору українців, але його також не хочуть почути. У перерві між двома частинами свого виступу він приходить на домовлене місце і з відчиненого вікна бере на приціл згадувану офіційну особу, що саме перебуває на палубі прогулянкового корабля у водах Бачіно ді Сан Марко. Проте Перфецький так і не вистрілює (заперечення класичної тези про рушницю на сцені). Під завершення форуму в місті починається повінь. Тим не менше в руїнах Каза Фарфарелло відбувається дещо інфернальне прийняття для героїв форуму та його гостей. Палац уже заливає водою, але всі танцюють — вони не можуть зупинитися. Відбувається кілька важливих речей одночасно: від серцевої недостатності зненацька помирає ді Казаллеґра (символ Старої Європи), невідомі в масках викрадають Аду Цитрину, інша група зловмисників (чи не українська мафія?) розправляється з Перфецьким. Уранці він залишається сам-один, без Ади, переможений, з відрізаними до втечі шляхами. Ні, один шлях у нього ще все-таки є: стрибок із готельного вікна у води Великого Каналу. Саме так він і чинить — якщо вірити залишеному ним же диктофонному записові зі словами прощання.
Зрозуміло, що створити з настільки плутаної й багатозначної драматургії струнку сценічну цілість не було ніякої змоги. Я й донині не знаю, як пишуться справжні п'єси. У нашому випадку вистава мусила явити собою димну суміш: чорна комедія, бурлескна мелодрама, балаганний шарж, квазіполітичний памфлет. У своєму «Від Автора», вміщеному серед інших текстів програмки, я категорично заявляв про вирішальне значення українського питання для європейської перспективи загалом і додавав на закінчення: «Саме тому я висилаю мого героя Станіслава Перфецького в саму що не є кризову серцевину європейської культури й пам'яті — до Венеції. Його місія таємна, але очевидна — порушувати кордони, руйнувати стіни, підважувати політику поетикою. Він усе ще не втрачає надії, що його почують».
Працювати над виставою Анна та актори [44] почали на початку червня. Час від часу вони дзвонили мені до Берліна і розповідали про те, як багато танцюють і скільки масок устигли вже переміряти. У другій декаді вересня, за кілька днів перед прем'єрою, я врешті до них приєднався. На жаль, то були дні, коли революція дала першу болісну тріщину, початок її кінця. В одній з тогочасних колонок я писав: «У середині серпня я влаштував собі паузу й повернувся додому. Вдома було як ніколи гарно. Я маю на увазі те, що дається у безпосередніх відчуттях: серпневе світло, струменіння доброї енергії, людський позитив, сонячні міста — Франик, Чернівці, Київ, кілька шматків у Карпатах — цілком інших, ніж я знав дотепер. До мене приїхали музиканти з Австрії, вони теж це відчули. Однієї з ночей ми переглянули відео, зняте під час Майдану. Вони не могли заснути від захоплення, ми збуджено курили й пили найкращий на світі український коньяк ледь не до ранку. Минув лише тиждень, як вони поїхали — і все пішло шкереберть. У п'ятницю ввечері я мусив рушати до Берліна. Мені було так, наче
44
Якби розділи цієї книжки мали назви, то от вам одна з них — «Анна і актори».
От у такому близькому до розпачу сум'ятті я приєднався до трупи за кілька днів перед прем'єрою. Анна встигала враховувати перебіг найновіших подій з корупційним скандалом включно: зірвана після прологу насичено-помаранчева завіса безсило спадала на авансцену, і по ній ще певний час топталися — поки Міхаель Фукс (Перфецький-2) не прибирав її перед самим початком потопу. Так, ніби вона ще знадобиться в майбутньому.
Що, крім цього, було в тій найпершій виставі?
Перфецьких було два — Стас і Фукс. Перший говорив мовою оригіналу, а другий німецькою. Хоча саме другий, Фукс, у пролозі затягував «Ой на горі», висунувши голову з-за складок тієї ж помаранчевої завіси. В усіх сценах, де з'являлась Ада-Констанца, поруч був Перфецький-1, Стас. Зате політичні монологи виголошував знову ж таки Перфецький-2. Ще про Аду: демонічна і сексуальна водночас — бомба та й годі. Недаремно у сцені першого пантомімічного зближення Стасові, щоб розрядитися в неї уявною спермою, вистачило однієї фрикції.
Загалом же пластика, тілесна жестикуляція була четвертою і найвиразнішою мовою вистави, що — один із приводів для невдоволення публіки — йшла, крім неї, трьома мовами одночасно: німецькою, українською, італійською.
Ще було трохи дотепних знахідок: поява цвинтарних привидів (знятих на відео), гостеси (дві явно неповнолітні учениці театральної школи), що ризиковано масажували вже нібито охляле міжніжжяпрофесора ді Казаллеґри (Маттео!), Ада зі Стасом на височезних барних стільцях у темно-синьому просторі невідомого кафе (від цього моменту починалося велике водопускання, що загалом мало тривати цілих п'ятнадцять хвилин) — тож вони сиділи на барних стільцях, а вода, підведена з невидимої кишки, поступово заливала поверхню сцени, й це тягло за собою, в поєднанні зі світловими ефектами, цілком дивовижні візії: видовження у безконечність стільцевих ніжок, витягування речей і постатей униз.
Або знову Ада, що присіла навпочіпки на імпровізованому місткові, щойно викладеному з дощок Енріко-Офіціантом, її потрапляння у промені і віддзеркалення у водах її — як називається ця книжка? — інтимних місць.
Або всі ті папірці з віршами, вирвані сторінки поетового записника, що плавали водами разом із банкнотами, здається, фальшивими.
Або фінальне поєднання реальної води з просторовою відеоінсталяцією: хвилі зімкнулися, риба пірнула у любі її серцю глибини.
Вода, вода, вода. Вода означала Венецію. Замість очікуваного барокового предметного надміру — мінімалізм. Вода і світло, їхня гра. Венеція стала сценічним простором зі світла й води. Дюссельдорф — це Венеція, майже повністю звільнена від власної заречевленості.
Щоби повністю залити водою сцену в театрі, потрібна якась особлива технологія. По-перше, сцену за її периметром слід окантувати спеціальним виступом, понад який вода не підніметься. По-друге, слід винайти якесь абсолютно герметичне покриття, що надійно триматиме воду, не пропускаючи її. Десь наприкінці червня радісна Анна телефоном сповістила мене «Слава Богу, ми його маємо!».
І от по ньому, по цьому покриттю, вони й гуцикали у кульмінаційну мить забави на Каза Фарфарелло: Лайза-Шейла, Цуцу, Даппертутто (його зіграв неперевершений Розаріо), Невідомі в масках, навіть кульгавий Маттео-Казаллеґра, підтримуваний і спрямовуваний гостесо-німфетками. Тож коли всі вони справді розгулялися не на жарт, роз'ятрювані музикою й заохочувані публікою, з-під їхніх ніг полетіли перші бризки. Через це пані й панове, що отримали найдорожчі місця в перших рядах, мабуть, і виходили з театру дещо невдоволеними. На прем'єру вони одяглися надто елегантно. Тепер, прилучені до посткарнавального безглуздя світу, вони не знали, що з цим робити, й силувано посміхалися. Вода, на щастя, була чистою. Анна проте врахувала невисловлені претензії: перед другою виставою вона попросила Клавдію не входити у смак аж настільки і, завершуючи сцену, не гамселити так завзято по водній поверхні скрученим у ганчірку прапором Європейського Союзу. Найбільше бризок спричиняв саме він, прапор.
Але хто справді завжди промокав до останньої нитки — то це Фукс-Перфецький. Зрештою, він усе одно мав навіки пірнути у води Каналу з готельного вікна. Цікаво, чому досі ніхто зі знавців не провів паралель між героєм «Перверзії» та Іхтіандром?
У фінальній сцені Фукс, виголошуючи монолог-прощання, неквапом будував для себе «підвіконник», складаючи одна поверх іншої дошки — ті самі, що з них Енріко деякий час тому виклав місток. «Дайте своїх ангелів голосніше! — казав він, вибираючись на верхню дошку. — Повний звук! Останнім запишеться сплеск води, а потім буде ще хвилин дванадцять тиші». Він мав на увазі залишок часу на касеті в диктофоні. Після останніх фраз («Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води») він обережно сходив зі щойно вивершеного підвищення і м'яко лягав на сцену. Лунав щойно оголошений, але тихий сплеск — тіло Перфецького входило у воду, в Океан, в Атлантику, в Атлантиду.