Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
улюблена страва всіх чехів — гуляш із кнедлями; при цьому гуляш готується переважно з котів;
останніх у Празі водять на повідках, ніби собак; одного разу на прогулянці я відбився від родичів і мене заманили на цукрову вату цигани; вони зіграли на мене в карти; вийшло, що вони мають витягнути з мене спинний мозок; я пустився втікати і стрибнув у Влтаву просто з Карлового моста; цигани як вогню бояться води — це всі знають; мене врятували два офіцери річкової міліції у смугастих тільниках.
Ось як мене тоді несло. У такі приблизно історії.
Зрештою, про неї, Прагу, можна було розповідати безмежно і все —
Зими на початку 70-х у мене були ангінними. Я провалювався в гарячку, в біль горла й кашель. І страшенно радів, що тепер із тиждень не бачитиму клятої школи. Потім гарячка потроху відступала. Лежачи в ліжку, я цілими днями не випускав з рук великого фотоальбому, що його так само подарували празькі родичі. 1956 рік, видавництво «Артія», мова російська (того вони і сплавили його нам, безнадійно русифікованим). 208 чорно-білих фотографій. Автор — Карел Пліцка. Альбом називається простіше простого — «Прага».
І от я цілими днями гортав його. Це все, що мені залишалося — якомога довше розглядати цю чорно-білу недосяжну красу: літній палац королеви Анни, мури над Оленячим ровом, бібліотеку Страговського монастиря чи дім астронома Кеплера. Я дедалі сильніше закохувався. Прага ставала ідеальною.
Ніколи більше (так я думав у ті часи розпухлих мигдалин), ніколи більше не потрапити мені до моєї Праги. еСеСеСеР більше не збирався нас випускати — либонь, після того, як батько відмовився від пропозицій кагебе їздити туди значно частіше.
До речі, про батька. Повернувшися з Праги в 70-му, він довгий (а як на нього, то фантастично довгий) час не міг пити вітчизняного пива. Він його бойкотував. «Це не пиво», — казав він друзякам. І вкотре розповідав про свою 14-ку з «Браніцького скліпека». Здавалось, йому от-от злетить з язика щось більше: «Це не соціалізм».
Мій батько був молодець. Багато років по тому він і не подумав оформлювати для себе якісь пільги за участь у бойовій операції «Дунай».
А я? Я чекав канікул і сумував за навіки закритим містом.
З часом я почав думати, що воно мені приверзлося в ангінній гарячці.
РАВЕННА, 1992
Лорд Байрон прибув до Равенни з Венеції 1819 року точнісінько в День Божого Тіла. Йому йшов тридцять другий рік і він упадав за Терезою Ґвіччолі, мешканкою Равенни. Терезі йшов двадцятий. Лорд Байрон прожив з нею два роки в домі її батьків. Кажуть, наче вони таки стали коханцями, і Терезині батьки дозволили їм спати в одному ліжку. Заради Байрона Тереза покинула свого 63-літнього чоловіка графа Ґвіччолі. Зі свого вікна лорд Байрон міг бачити гробницю Данте при церкві Святого Франциска. Напевно, він щодня поглядав на неї, хоч міг удавати, наче йому байдуже. У вільний від писання й кохання час лорд Байрон прогулювався околицями в елегантній чорній кареті, виготовленій на його замовлення один до одного, як у Наполеона, а також їздив верхи і намагався спілкуватися з простолюдом у передмісті Сан-Рокко за міською брамою. Вони відверто кпили з його нікчемної італійської.
Усе це ви знаєте й без мене.
Натомість ви не знаєте, що мені також ішов тридцять другий рік у день, коли я прибув до Равенни з Венеції. Якщо точніше — один з останніх днів мого тридцять другого року. Ще точніше — одна з останніх ночей. Коли ми врешті в'їхали в Равенну, вона саме почалася. Ми
РЕҐЕНСБУРҐ, 2003
І знову про ту саму річку.
Того разу мої знайомі художники — він і вона — привселюдно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжою кров'ю. Пам'ятаю щойно прокреслені лезом бритви надрізи в нього на спині і як вона з вампірським знанням діла по краплі витискала його кров, як його шкіра довкола надрізів білішала під її пальцями, як безбарвна рідина у пляшці починала здаватися рожевою. А потім усе це було вихлюпнуто до Дунаю з Кам'яного середньовічного мосту. Ідея полягала в тому, що, заковтнута рибами, ця криваво-горілчана суміш поплине, ніби Йона у рибних нутрощах, дунайськими водами вниз, можливо, аж до Чорного моря. І там цю рибу, наприклад, упіймають якісь чорноморські рибалки, а потім з'їдять. І таким чином Європа об'єднається в рибі, горілці та крові.
І саме в такій Європі мені б хотілося жити.
РИГА, 1981
Добре, що в нас у ті часи були принаймні балтійські міста. Їх тоді називали прибалтійськими, не знаю навіть за що. Зате про них завжди говорилося з великим ришпектом — Захід, культура, ризький бальзам на душу. Академік Дмитрій Лихачов, совесть русской интеллигенции, у котрійсь зі своїх публікацій оголосив, що в еСеСеСеР є загалом чотири європейські міста — це три столиці балтійських республік плюс Львів. І відразу ж, випереджуючи здивовані репліки, додав, що Ленінград не є таким, тобто він, звісно, надзвичайний і могутній, але не європейський.
Про Ленінград у цій книжці вже було. Саме звідти, з Варшавського вокзалу, ми вибрались у своє легковажне турне балтійськими столицями. Після двомісячної практики ми тягли за собою безліч валіз, на нас гірко було дивитися. Розрахунок був такий: ніч у потязі — день у Таллінні (тоді ще з одним «н») — ніч у потязі — день у Ризі — ніч у потязі — день у Вільнюсі. І з Вільнюса додому на Львів. Усі чотири європейські міста в єдиній сув'язі — ми наче академіка Лихачова начиталися.
До речі, щойно, пишучи ці рядки, я зрозумів, що він міг мати на увазі. Усі чотири міста мають у собі Старе Місто, середньовічну частину, топографічно справді типово європейську. У Ризі це Vetsriga, і Д. увесь час повторювала це, немов заклинання: вецріґа, вецріґа. Більшу частину того ризького дня ми змарнували саме в ній. Насправді там усе можна обійти за півтори-дві години дуже сповільненої ходи. Це коли йти не згинаючи коліна. Але ми примудрилися розтягнути це сумнівне задоволення годин аж на шість. Як це нам вдалося, не знаю досі. Напевно, ми кружляли по сім разів навколо кожної з ризьких атракцій: катедрального собору (в еСеСеСеРі його кумедно називали «Домський собор»), фортеці над Даугавою, височезної шпиці Святого Петра, Порохової вежі, римо-католицького Святого Якова, ґільдії Святої Марії, Трьох Братів і церкви Святого Яна.
Нічого іншого не пам'ятаю. Статуї Свободи не пам'ятаю також. Дивно, правда ж?
Якщо на вершечку Святого Петра вже тоді існував оглядовий майданчик, то не виключаю, що ми підіймалися. Але чомусь немає в мені спогаду про те, як у грудях умить забиває дух від краси, висоти, краси висоти і висоти краси.
У Домський, здається, не впускали. Зате орган було чутно ззовні, на площі. Хтось на ньому вперто вправлявся у «Порах року» Вівальді. Я посперечався з С., що втретє повторюваний фрагмент походить з «Весни». Він заперечував, що з «Осені». «Літо» від «Зими» легко відрізнити, а от «Весну» від «Осені» не занадто. Не пам'ятаю, хто з нас виграв. Напевно, осінь.