Let my people go
Шрифт:
Чому європейська преса так погано поінформована, навіть мало зацікавлена в українських справах?
У Європі взагалі мало цікавляться Україною, тому й не розуміють усього геополітичного значення цих виборів. Але тут є частка й української вини — насамперед наших інтелектуалів, які таки дуже мало зробили для того, щоб подати Заходу правдивий прямий голос про свою країну. Зараз ми жорстоко за це розплачуємось.
Зрозуміло, що візит Путіна за три дні до виборів не можна вважати випадковістю, тож, на Вашу думку, яку роль Путін і його люди відіграють зараз в Україні?
Вся кампанія кандидата від влади — це робота російських політтехнологів. Путін реставрує імперію і за всяку ціну не хоче випускати Україну зі сфери контролю. Для цього він і вибрав Януковича: колишній чекіст — колишнього бандита, давня традиція ГУЛАГу. Його візит, інтерв'ю на всіх національних ТБ-каналах, участь у помпезному
Запитання: Лоренцо Помпео
У суботу вдень я проїздила на таксі повз офіс Центрвиборчкому. Велетенську озію було обнесено двома рядами сталевих парканів — конструкція, що, за іронією, імітує тюрму «суворого режиму». Всередині, на подвір'ї, заклякли в чеканні закамуфльовані бетеери. Чого ждуть?
«Он вони, — сказав таксист, криво посміхаючись. — Забарикадувалися від нас. Мабуть, досі в штани вже наклали од страху, еге?» Він повернув до мене голову і по-змовницькому підморгнув: «От і кінець їм приходить!»
У Києві не треба довго пояснювати, хто такі «вони», а хто — «ми». «Вони» сидять у своїх фортецях, в урядових та президентських адміністративних будівлях на пагорбах у центрі міста. «Вони» перепиняють рух транспорту, щоб мчати через місто на шаленій швидкості кавалькадами чорних ВМW та шестисотих «Мерседесів», а «нас» трактують як багно під ногами — чи, точніше, як дешеву робочу силу, що дає «їм» змогу продавати за кордон «їхню» сталь за супервигідними цінами, з якнайбільшим для себе зиском. «Вони» тримають собі до послуги міліцію, яка лупцює маніфестантів на демонстраціях, національні телеканали, які вивалюють на «нас» гори брехні, і податкову службу, яка викачує з «нас» гроші «їм» на потреби, роздягаючи «нас» до нитки. (Тиждень тому, приміром, мій видавець отримав від місцевої податкової вимогу негайно, як грім з ясного неба, сплатити ще 44 тис. гривень, себто близько 7 тис. євро, і вельми з того втішився, зробивши логічний висновок, що «вони, видать, до решти вичерпали виділені на виборчу кампанію кошти і тепер панічно силкуються нашкребти по засіках де скільки вдасться.) Простіше мовивши, «вони» — це влада: найбільш масово ненавиджена влада в Україні від радянських часів. А «ми» — це народ.
І це правда, ми дійсно ним є. Ніколи ще досі — навіть тринадцять років тому, коли розпадався Радянський Союз, — не знала Україна такого могутнього сплеску національної солідарности. Люди, які раніше завжди лишалися політичне індиферентними і в жодних попередніх виборах участи не брали, роздавали на вулицях і в підземних переходах власноруч видрукувані з Інтернету листівки (самвидав повернувся; будь-яку інформацію буквально рвали з рук, як голодні хлібину!) та записувалися на виборчих дільницях спостерігачами від опозиційного кандидата Віктора Ющенка. На базарі продавець спершу питав вас, за кого будете голосувати: правильна відповідь (з якою можна було розраховувати на щедру знижку!) була «за Ющенка», тоді як прибічників нинішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича часто-густо просто відмовлялись обслуговувати. На дитячих майданчиках малюки гралися в «Ющенка проти Януковича». Як заявила моя семирічна сусідка, «у нас в класі одна тільки Ірка за Януковича, так з нею ніхто гратися не хоче.» Популярне гасло, яке скандували на демонстраціях протесту студенти, звучить так: «Ми разом! Багато! І нас не подолати!»
І те, наскільки «нас» справді багато, можна неозброєним оком бачити на вулицях. У ці дні Київ, як і інші великі міста України, викличне демонструє свої політичні симпатії, вбравшись у помаранчеве — колір кампанії опозиційного кандидата Ющенка.
З'явився у вжитку навіть спеціальний термін — «Помаранчева революція». Схоже, люди повигрібали з шаф усі відтінки помаранчевого, від ясно-жовтого до червінькового, та начепили їх на себе всі водночас: куртки й светри, шарфи й сумочки, плащі й парасольки. Помаранчеві стрічки майорять усюди — на деревах і парканах, ліхтарях і таксівках. Водії обмінюються життєрадісними гудками, і перехожі (вкупі з дорожньою інспекцією, до речі!) вітають їх усмішками й піднятими кулаками. Враження таке, мов тримільйонна столиця перетворилася на море братньої любови. Вітрини крамниць рясно оздоблені помаранчевими предметами. Найбільше мені сподобалась вигадка кав'ярні неподалік од мого дому: її вікна здалеку сяють ретельно викладеними пірамідками апельсинів!
Багато що тут може здатися
Так воно й відбувається: дні належать «нам», ночі — «їм». При світлі дня 31 жовтня ми прийшли на виборчі дільниці й проголосували в цих президентських виборах перший раз, — тобто, ті з нас, хто зумів пробитися крізь усі загадкові «помилки» та «неточності» у виборчих списках, через які близько трьох мільйонів українців виявилися позбавленими права голосу. Для нації, що прагне демократичного розвитку, це стало непоганим уроком. Вчора, вже за другим разом, ми з'явилися на виборчі дільниці далеко ліпше приготованими боронити свої права при світлі дня. На той час, коли голосувала я, по всій країні телефони гарячих ліній розривалися від дзвінків, і виборцями було вже зафіксовано сотні найрізноманітніших «помилок» та «неточностей» (як-от повні автобуси людей із відкріпними талонами, що курсують від дільниці до дільниці для поновного голосування, або спіймані на гарячому особи зі стосами виборчих бюлетенів, наперед позначених «за Януковича», або випадки стрілянини та підпалів на виборчих дільницях тощо). Мені довелося вистояти по свій бюлетень чималеньку чергу: людей було як оселедців у бочці, але тиша при тому стояла неймовірна, і в повітрі Зависла просто-таки фізично відчутна напруга. Всі розуміють, що бюлетені будуть рахуватися вночі — і що, відтак, «наша» участь у виборах вкиданням бюлетеня до скриньки ще далеко не вичерпується.
Тут хотілось би уточнити один важливий момент. Розповсюджене кліше, яким часто послуговуються західні журналісти, описуючи основну колізію наших драматичних виборів, — це, що кандидат від влади Віктор Янукович є, мовляв, «проросійським», а кандидат від опозиції Віктор Ющенко — «прозахідним». З почуттями пересічного українського виборця ця версія має стільки ж спільного, скільки з почуттями учасників Троянської війни. Пан Янукович сприймається не стільки «проросійським», скільки, насамперед, «про-кримінальним» — таким собі українським Аль Капоне, за чиїми плечима два терміни ув'язнення за грабунок і розбій, а в публічному вжитку — кримінальне арго, порівняно з яким мужикувата балачка президента Кучми, що йде на спочинок, видається цнотливою, наче шкільний підручник. Колишній губернатор Донецька, пан Янукович репрезентує у владі так званих «донецьких братків» — бізнесовий клан зі скандально відвертим кримінальним минулим. Те, що цей клан тісно пов'язаний із подібними мафіозними кланами Росії, не виключено, слугує найближчим поясненням передвиборчого вибуху палкого кохання між російським та українським лідерами — кохання, дитям якого й був призначений стати, на обопільну втіху, «президент Янукович».
Сумніваюся, чи ми коли-небудь достеменно взнаємо, скільки мільйонів російських нафто-доларів було витрачено на цей проект, але відсампочатку в ньому була закладена одна фатальна помилка. Він абсолютно не брав під увагу тої обставини, що народ України може продемонструвати свій власний волевияв. Це проблема всіх авторитарних правителів. По певному часі вони втрачають всякий контакт зі своїм народом і ніколи насправді не знають, ким вони правлять.
Президентство Леоніда Кучми було вкрай непопулярним. Упродовж останнього року він заледве набирав у країні 10% підтримки. Те, що він обрав своїм «наступником» прем'єр-міністра з кримінальною біографією та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті, — а на додачу ще й розпаношена пропагандистська кампанія в національних мас-медіях, — сприйнято було в суспільстві як цинічний поглум, як акт національної наруги, якої несила стерпіти: знак, що «безсоромність» корумпованої верхівки дійшла краю. Вперше цей vox populi (глас народу), що клекотав непідробним гнівом, я почула десь із місяць тому від своєї перукарки — російськомовної уродженки Росії. «Та за кого ж вони нас мають? — волала вона цілий час, поки мене стригла. — Що вони собі дозволяють, як вони сміють? Що я скажу своєму синові, якщо цей бандит стане президентом, — вперед, синку, грабуй, крадь, ґвалтуй, і коли-небудь зможеш стати президентом своєї країни?»