Лихі люди

Мирний Панас

–  Хто?!
– крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся.
– Ти тільки мені будеш що казати вчителеві, то - дивись!
– І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив од-скочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.

–  Тю-у-у-у!
– скрикнув хтось.

–  Новичок упав! новичок упав!
– І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.

–  Чого ти упав?-спитав його високий, мордатий хлопець з чорним лицем.

Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не

видно було білоголового з зеленими очима.

–  Хотів бити мене… - одказав Петрусь мордатому.

–  Хто?

Зелені очі заіскрили між школярами.

–  Отой, - указав Петрусь.

Як звірюка кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.

–  Я його не бив… їй-богу, не бив! Він бреше.

–  О-о, жаб'ячі очі!- гукнув мордатий.- А гусочки хоч? Кажи, дати?

–  їй-богу, я його не бив, - прохався той. Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь!- і відлясок пішов по хаті.

–  Ай!
– скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.

–  За що ти б'єшся, бісова ведмеда? я буду вчителеві жалітись, - плакав білоголовий. Петрусеві жаль його стало.

–  . Ні, він мене не бив, він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.

Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

–  Як тебе зовуть?
– спитав.

–  Петро.

–  А прозивають?

–  Телепень.

–  Слухай же, Телепень; тільки хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько Ве хвалися.

–  Ні, я учителеві не буду казати.

–  То то ж, гляди. А гроші в тебе еі

–  Ні, немає.

–  Фью-у!
– мордатий свиснув.
– Тут немає, а може, дома є?

–  Дома є.

–  Принеси завтра, я подивлюся які. Петрусь не знав, що од казати.

–  Так при…

Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.

Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.

–  Білоброві урок!
– сказав учитель.

Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягаючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.

–  Хто то?
– грізно спитався учитель. Один з школярів підвівся і сказав, що то Ґудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.

–  Ґудзь!
– обізвав учитель.- Сюди. Невеличкий хлопчик, з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув - і вказав пальцем на долівку. Ґудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.

–  Накарачки, скотино!
– гукнув учитель. Ґудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…

–  А-а-а-а!
– позіхнув хтось.

–  Хто то?!-знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого.

–  Хто то?!
– ще грізніше гукнув учитель. Як у рот води набрали.

–  Жук!
– кликнув учитель.

Високий мордатий школяр піднявся з-за пбслідньої лави.

–  Ти?-визвіривсь учитель.

–  Що таке?
– спитйв Жук.

–  Ти не чув? Не чув?!
– мов ужалений, скрикнув учитель.
–

Телепень! Петрусь підвівся!

–  На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.

Очі всіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.

–  Чого ти стоїш? На!
– сказав учитель. Петрусь поблід, скривився.

–  Чого ти кривишся? На, кажуї Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?

–  Дурний!-сказав учитель.-Сідай. Шестірнийі Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.

–  Гарячих, Костянтин Іванович?
– спитав він, беручи від учителя лінійку.

Регіт, як галячий клекіт, зірвався.

–  Гарячих… Тихше' Шестірний побіг до Жука.

–  Я не винуватий, Костянтин Івановичі - басив Жук, - я нічого не чув.

–  Держи руку!
– скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малоґо.

Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку - лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі - насупились-позеленіли.

–  Держи!
– гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!

–  Ай!..

Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука - здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного - малого, злого. Він злякався його - і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.

І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.

Петро Федорович пізнав, де він-по його гарячих жилах і холод пробіг.

День провчався над землею, хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило - і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася - і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь - здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померших, або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натружені руки - одпочивали; німіли важкі болі у серці - затихали; закривалися натомлені очі - засинали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб на завтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбуженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба-загасити голодну згагу, ні ганчірки-прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали - і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…