Лихі люди

Мирний Панас

–  Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.

–  Хороше, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.

Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.

–  Ти витяг люльку і тютюн з кишені?- грізно запитав Жук.Шестірного, коли той вернувся у хату.

–  Що?
– мов не чув, спитав Шестірний.

–  Собако! блюдолизу! єзуїте поганий!
– мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.

–  Пойди вон, дурак!-зарусив Шестірний.-Ка-кой чорт курит,

а мне достанется!

–  Достанеться?
– погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.

–  Я с тобой не говорю!- крикнув Шестірний.

–  Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш!
– і,. плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

–  Петре!-через скілько часу попитав він, - ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

–  Я спав, - одказав Петрусь. Жук устав, витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

–  Ну, з чого ж я тепер покурю?..
– безнадійно спитав сам себе.
– От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.:

Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали паростки західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали - мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз поз раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в здорові рожеві плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві номерки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися - зступились, чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна, чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса й освічувала його гострі очі.

–  Чи в хаті є хто, чи чорт має?
– крикнув Попен-ко, убігаючи в двері.
– Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!

Він черкнув сірничком, і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.

–  Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, - з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти скілько схочу.

–  Та тут, брат, біда!
– чухаючи потилицю, похвалився Жук.

–  Яка біда?

–  Надзиратель був.

–  Ну?

–  Узяв люльку й тютюн.

–  Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?

–  Тож-то й є, коли б на видноті клав, - і жалю не було б. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь - люлька вже в руках надзирателя.

–  Що ж ти сказав?

–  Що сказав? збрехав! Сказав: не курю, а в нас, кажу, є семінарист, - може, його…

–  Нащо ж ти мене вплутав?

–  Тож-то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.

–  То завтра скажеш, чого ж?

–  То завтра скажу; а сьогодні мучить. Задумався.

–  І кому яке діло було виймати люльку з кишені?!- знову він скрикнув гірко.

–  Та ну! Годі! Іди до ягід, - казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик

зерно.

Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати?

–  А тобі дати?
– повертаючись до Петра, спитав Попенко.- На! ягоди добрі.- І він кинув півжмені на постелю.- А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.

Шестірний мов не чув: сидів і дивився в вікно.

–  Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високе щось, певно, думає!
– і Жук плюнув.

–  Уже ж не про крадіжку ягід, - процідив Шестірний.

–  Не про ягоди, то про люльки, - уколов Жук. Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.

–  Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, - крізь сльози мовив Шестірний:- я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з квартирі…

–  І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю!- грізно скрикнув Жук.

–  Самі нічого не роблять, - тілько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, - такий гармидер та колотнечу зведуть. Боже мій! Боже мій!- розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.

Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не вирвалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: "Бач, як невинуваті розлягаються". І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тілько важкої ходи Жуко-вої. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав - де він був; нікому й він не казав про це. Капта-нок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.

–  Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння?
– не витерпів ІПопенко.

Жук грізно глянув через плече на спину каптана.
– Проклятий карцер!
– промовив глухо і сів їсти. Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискиряючись, блищали, як снїг, з темного кутка хати… Заболіло в Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустився на постелю…

На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом.

Нешвидко Петро Федорович розкрив очі…

І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука. То був сухий і блідий Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста, - вони були чорні, огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, - аж усмокталися вони всередину, скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні очі горіли болізним світом; білки їх /і були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче угілля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Він ледве-ледве на ногах держався. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті; їй не було покою на сьому світі і не приймала її сира земля!