Лихі люди

Мирний Панас

–  Не можна ж усього зразу узяти.

–  Брехня!-скрикнув Жук.-Не можна усього, бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим, і додумавсь ось до чого: Йе можна просьбою - бери силою! Бийся! борися, - а бери, добувай!

Петро мав був перечити.

–  Стій! не переч! ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми розуміємо добре один одного, - сказав, задумавшись, Жук.- Я тільки бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, ІПетре, однакове… Де воно буде - чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!

Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками взявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону - і глянуло

холодними очима… Петро скрикнув і прокинувся.

Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися по-мерки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося, голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима… думки потягли його далі.

Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати,' один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що й як. Далі обід-сон…

Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

–  А знаєш, де Шестірний?
– спитав Петро Жука.

–  А де?

–  Правовідом…

–  О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо - як він високо піде вгору, - сказав на прощання

Жук.

Товариство повернуло на Київ, а рибалки - до човнів.

Часто після того Петро із товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний'же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тільки бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.

Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше та глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому талантові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повитати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між "халамидниками" - тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, - поїхав у місто П…

Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата, - німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…

"Хіба се воно? хіба так можна жити?" Він знемігся, упав на постелю… Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… "Що я зробив кому? в чім провинився?" - шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що й кому.

З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчиняла їх, і не одну тілько половину, а разом обидві.

Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… ' Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темнозеленим, гаптованим золотом, коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам - невеличкого і І росту; рум'яний на виду; очі-жовто-зелені; зуби білі, тонкі та довгі, мов голочки. "Петро скочив з постелі.

А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться!
– усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.

Петро уп'ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестірний!

–  Ми с вами еще с детства знакоми… Дайте сту-льев!
–

крикнув він, повертаючись назад.

Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.

–  Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?.. Жук, что-ли… - вів далі річ Шестірний: - выі еще с тех лет отличались… исключительним образом мислей. Помните, желтую книгу, из которой ви черпали идею о лучшем устройстве общества й справедливейшем распределении благ?..

Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.

–  Садитесь… Чего ви стоите?
– солодко вимовив Шестірний.- Садитесь… расскажите нам все, что вьі знаєте по зтому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться.- Очі у Шестірного горіли, зуби виблискували.

Петро мовчав - і все дивився на Шестірного. Оже погляд його тепер не світив дивуванням, а якийсь огонь займався у йому: краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?

–  Чего же ви молчите? Садитесь, пожалуйста, н оассказивайте.

Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать-і мовчки ліг. Зуби Шестірного потемніли, покрилися губами.

–  Ви забиваєте долг приличия, - здвигаючи брови, мовив офіцер.

–  Пусть уж ми с вами были товарищи, - мовив Шестірний, - й теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот вх… - і він указав на офіцера.

Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.

–  Пусть так!
– знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим огнем.- Вьі, как видно, долгой прак-тикой вьіработали для своего корпуса два возможних положення: стоячеє й лежачеє… Пусть так!.. Расска-зивайте же нам, хотя лежа, что ви знаєте?

Петро шпарко повернувся на бік. Грізний його погляд упав на офіцера.

–  Ви взяли мої бумаги?
– скрикнув він.- Покажіть їх прокуророві, - хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було в гімназії!
– І знову Петро ліг на спину. Шестірний цмокнув, скривився.

–  Хорошо! Ви отказываетесь от чистосердечного сознания? Ви отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?

–  Я нічого не скажу!
– крикнув Петро.- Мені ні в кого й нічого прохати.

–  Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, - промовив Шестірний до офіцера.

Обидва знялися, порипіли чобітьми - і вийшли. Москалі забрали стільці і - знову зачинилися перед Петровими очима двері.

Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили 'Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками - і, мов навісний, забігав по. хаті… Одіймаючи руки від голови і стуляючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю і заскреготав зубами… "О, чом я, чом я не вп'явся йому у ті зелені очі?!"-сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, - нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, - ганяє своїми тонкими ніжками по дерев'яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, - гризь! Не видержав тонкий зубок - перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, - знову ганяє по мишоловці…