Лихии? попутав
Шрифт:
– Не хочу я у хаті спати, - кажу господині, - душно мені: буду у комірчині лягати.
– Як хочеш, дочко, - одмовила вона, - твоє діло, ти сама себе знаєш.
Вона вже помітила, та так і натякала; а мені її натякання гірше огню пече, як тупим ножем по душі ріже. Що ти зробиш? Кляла я в душі усякого хазяїна і свою безталанну долю, що примусила мене наймичкувати.
Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями
І я вірила йому - вірила, поки...
Поникла весела голова моя, обняв душу сум, на серце як кам'яна гора налягла. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над моєю головою і, як мара, як заводи пугачеві, вставав уночі й будив мене серед кріпкого сну... Я кидалась-жахалася... А йому все віру давала... Ні, не покине він мене: він так пригортає, божиться так, що тільки діжде осені - зараз і побереться зо мною.
Одного разу попрохав він у мене карбованця.
– Трапляється, - каже, - купити шовкову хустку на шию; грошей нема, а хазяїн не дає.
Взяла я у господині свого заробленого, дала йому. Через тиждень знову просить - взяла я і другого, дала... Так третього, четвертого, п'ятого.
Коли чую... Чи повірила б я, коли б другі те казали? Здається, як звірюка кинулася б на того, хто таке сказав, і видрала з лоба очі... А то ж самій почути?!
Була пора вже під осінь. Мені так нудно чогось, тяжко... Сонце якраз над головою стоїть, пече; дощу давно вже не було; курява усе місто криє, як хмара, не дає дихати вільно. Була неділя. Піду, думаю, хоч на вигін проходжуся та його, може, побачу, бо вже третій вечір, як не приходив.
Іду собі помалу... Он уже й вигін передо мною зеленіє, і млини стоять з поламаними крилами, сумують... он і майдан, де ми на вулицю збираємося. Минула я це все та йду до свого найлюбішого млина. Він аж на краї стоїть, на горі; за ним, як на долоні, місто все, а вперед, скільки оком скинеш - нив'я... там йолові, там чорні, там зелені, аж голубі, там білі, як молоко. Любо так відтіля дивитися, я й пішла. Не доходячи ще, почула голос Василів. Мені так радісно стало; мала злякати його, а далі подумала: ні, краще підкрадуся, подивлюся, що він робить, з ким балакає.
Тихо підходжу під млин. Дивлюся - сидить він з якимсь парубком; перед ними пляшка горілки стоїть, півкавуна лежить і хліба шматок. Обидва п'яні-п'яні!..
– Так ти не знайдеш, кажеш, дівчини собі?
– пита Василь того парубка.
– Не знайду ж, - одмовив той, зітхнувши.
– А в мене, брат, дівчина! як зоря та ясна! Хочеш, перепродаю тобі?
– Е-е... їй-богу?
– Їй-богу! Що даси?
– Що хоч візьми, тільки попусти!
– А дівчина, брат, як писанка! Як пригорне, поцілує - забудеш, де й сидиш!
– Як же ти добрався до неї?
– Хе-хе... багато казати, а мало слухати... Цілу весну,
– Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле.
– Так узяло, кажеш?
– Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!..
Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... «Кого я любила, кого я кохала-пригортала?» - скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.
Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: «Дури дурку!..» О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І Бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..
Не пам'ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що - не знаю. Пам'ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу... Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.
– Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?
Як навіжена, перекинулася я на подушках... «І чого ще ся причепа біга за мною?» - подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.
Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:
– Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи...
Харитина засміялася, одчиняє двері.
– Ану, - каже, - де та скажена?
– Се на мене так.
А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу.
Ввійшла Харитина до мене.
– Що тобі, Варко?
А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози, і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.
– Що тобі?
– питає.
– Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?
– О-ох!..
– зібравши сили, ледве вимовила.
– Я недужа... не чіпай мене... йди собі... я, може, засну... може, полегшає мені.
– Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:
– Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?
– Так чогось, - кажу, - погано... сама не знаю чого.
– Ти б, може, у хату перейшла?
– Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.
– Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.
– Уже, - кажу, - краще не буде, як і так є.
Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже тоді не робилося зо мною, що не витворювалось!.. Кругом мене темно - у могилі не буде темніше, - а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується... Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені... зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру... Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно - якийсь туман, дим піднімається звідтіля... «А що, - кажу йому, - якби отуди скочить?» А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив... Чую, що лечу... Як крикну!
– та й кинулася. Страшно трушуся.