Лихо давнє й сьогочасне
Шрифт:
Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а її немає.
"Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?" - думає Марина.
Ниє-омлїває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна темнота надходить. Марина ні жива ні мертва. Коли чує - щось лізе в хату, ледве лізе…
– Ти, дочко?
– Я, мамо.
– Де ж се ти була так довго? Де барилася?
– Світіть, мамо, світло. Благодать божа!
– Яка благодать?
– Як засвітите - побачите… Марина засвітила. Килина перед нею стояла, а біля Килини
– Де це ти, дочко?
– аж скрикнула Марина.
– У току, мамо. В панському току, де була пожежа. Там під купами попелу багато таких снопів зіс-талось.
– Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!
– Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.
Обсушили ті п'ять снопів, обім'яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося! Набралося аж півклунка зерна.
Наварили куті - димом та гар'ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж поїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне - тягне додому п'ять снопів; і знову в них є, поки не стане.
Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той сам лежить в обложній; там син умирає, там дочка вже вмерла. Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше - обкладки. Скілько від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись, в обід - розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і богові душу віддає… За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити -чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його… Де вже було під той час Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знає, себе одного беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою громадою прийшли прохати!
Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах… А може. панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та розумні управителі тілько до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давне жадання…От і цього року - скілько то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих - дуже вже, бач, перемудрили… Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: і клопоту багато, та. й -утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись поміж собою.
– Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо - хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тілько й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть є, його німець господарює, а цією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати?
– так гомоніли одрадяни
Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить в Одраду шестериком.
– То він, він! То його сам бог до нас засилає!-мовили одрадяни й виставилися в дві лави по вулиці.
Ось показався шестерик і в Одраді, несучи за собою адоровенний ридван. Вікна в ньому зачинені та ще й фартушинами завішано, високі, мов верстви, коні важко тюпають; у них селезні грають та калюка з-під коліс розкидається на всі боки. Ось вони вбігли у вулицю. Тісна вулиця задля шестерика; коні одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин. Одрадяни поступилися в двори, шапки скидають, низько вклоняються… Та їх ридван не примічає - котить собі з затуленими вікнами; один тільки кучер вигукує; "Ну, дияволи!"-та докупи зводить коней. Шестерик не забарився промчати селом і повернув у панський двір.
– Махнемо через яр навперейми!
– хтось гукнув, і декілька з молодих кинулись бігти.
– Постойте! постойте!
– загукали на них старші.- Бачите- у вікнах нікого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за дорогу та й заснув. Нічого сьогодні його турбувати, хай на завтра.
На завтра - ще ні світ, ні зоря, а вже по Одраді ходить гомін від двору до двору: кому йти? як доступитися?
– Та кому ж найзручніше, як не хрещеній матері?
– хтось пораяв.- Хай спершу вона піде, понесе буханця, з приїздом привітає, замовить і за нас слово, вивідає - як там… А тоді вже й ми за нею доступимося.
– А справді, що так!-загукали всі й мерщій майнули всім гуртом до Марини.
Марина тільки що встала й не вмивалася; очі в неї заспані, волосся розкуйдане.
– До тебе. Марино, з проханням! Запоможи- горю!
– загомоніли.
– Якому? Що за рада?
– питає Марина.
– йди до двору. Доступися до панича, тобі до нього вільніш доступитися- Все ж, бач, хрещена мати; тебе не прожене. Йди, замов за нас добре слово, не дай живцем пропасти. Попроси його, хай віддасть нам Одраду в оренду…
– Як я піду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна, одежа лихая?
– замовила гірко Марина.
– От ще що вигадай! йди так, покажись такою… Дрантям та латтям скоріш уразиш панські очі!
– Не піду я туди старчихою, не піду!
– одрубала рішуче Марина.
Громада задумалася. "От ти й знай! Що ж тепер робити?" - дехто загомонів.
– Хіба на всьому селі не знайдеться ні в кого доброї сорочки або плахти залежаної?
– гукнув хтось,
– А справді! Біжи, в кого є, та мчи мерщій!
– загукали одрадяни й повернулися до Марини.
– Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тілько й ти нас уваж.
Назносили Марині одежі - той те дав, другий друге тиче.
– Мою, Марино; надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить,- каже один.
– Бери мою! Моя буде краща,- перебиває другий.
– А моя новіша!- гукає третій.
Толкуються одрадяни… і сміх, і лихо!
Умилася Марина, причепурилася, нарядилася… Де її й старість ділася, де й краса взялася! Хоч і знівечена лихом, притоптана голодними злиднями, отже, як 'прикрила Марина ті злидні доброю одежею та вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так і зашарі-дося, краскою грає, зовсім молодою Марина виглядає!..