Лихо давнє й сьогочасне
Шрифт:
– Спасибі, спасибі тобі, Федоре!
– дякує Олексій Іванович.-Ти такий добрий чоловік. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а це вже за батька!
– Та ще ж, куме, і за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала,-базіка Федір, вже посоловівши від другої.
– А треба, треба!
– одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум.- Я от що тобі, Федоре, скажу,- каже далі Олексій Іванович,- то твоя хата через яр!
– Яка вона моя?
– ухмиляючись, пита Федір.
– А чия ж?
– Як чия? Панова!.. Ми
– Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська,- одказує Олексій Іванович.- Отже, як ти живеш у тій хаті, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш… Або дочці твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити - не далеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
– Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане!
– кланяючись, дякує Федір.- Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого нема! А все-таки я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. "О-о, думаю, та й похрестять же мене з дочкою!.." До самою посліднього, ото вже як увели нас у горниці, дали сина до рук та постановили перед євангеллю - тоді тілько я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й жартівливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я- жартуючи й шкуру здійме!"
Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже п'яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку забавну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а тілько засміявся.
– Отже, що я тобі, Федоре, скажу,- почав Олексій Іванович,- щоб ти не думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно - ти й не на волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати, тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого заподіяти.
Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов - звалився на пана.
– Рученьку!.. Рученьку вашу білу!-скрикнув він, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцілунками.- Барин… кумочку-барин!
– і Федір заплакав.
Ще довго п'яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не обридла його розмова.
– Ну, Федоре,- сказав він,- ти тепер іди додому та справляй свої діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.
– Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора,- згадав Федір про Хіврю,- От би тілько роздягтись треба, у своє одягтися.
– Навіщо?
– пита Олексій Іванович.- Що тепер на тобі та на твоїй дочці -
Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг.
– Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш-на друге й не зостанеться!..
Федір, п'яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися на них, як вони проходили двором. Були такі, що й насміхалися.
– Он як нового кума прибрали, як того снігуря!
– Та й кум же набрався - ледве ноги волоче!
– Бо важка, бач, робота була!
А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?
– А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити.І Так гомоніли між собою дворові, а проте все-таки кожен завидував, що Федорові випало таке щастя- Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї хати, тілько й знав, що плескав про нього.
– От ти й знай!.. Отаке!
– гомонів сам з собою.- І наїлися, і напилися, і… діло зробили… Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федір - панів кум, Федір-батько хрещений його синові!.. Он то що Федірі Он то як!.. А ти думав як?..
– І Федір, зупиняючись і коливаючись, тикав перед себе пальцем, ніби бачиз перед собою кого другого, що перечив йому. Потім, похитавшись, знову йшов.
Вийшовши нагору, вже перед хатою", він знову зупинився й Марину зостановив.
– Марино!
– повернувся він до неї,-Ти мені от що скажи: хто я такий?
– Хто ж! Звісно, батько!
– Ні, брешеш! Я кум панський, а ти - кума. Ну, а Хівря що?.. От що ти мені скажи - Хівря що?.. Я - кум, ти-кума, а Хівря-дуля з хвостом!.. От ти й знай,- додав Федір, придержуючи Марину за рукав.
– Та годі вже вам базікати! Хоч мене пустіть; я вперед піду, бо, може, там матері треба в чому допомогти,- сказала Марина, одводячи його руку.
– Ну, то йди… йди! І я прийду… Ти думаєш - може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правді розсу" дити, то все-таки на моє вийде, що Хівря - дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти - кума, а Хівря?
– патякав Федір сам з собою, коливаючись у присінки.
Тілько що Федір уступив у хату, як його ще на порозі привітав нестямний крик.
– Ох, моя матінко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула?
– голосила Марина над помер шою матір'ю.
Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Він хитнувся, трохи не впав, отже встояв і наче бадьоріше підійшов до полу, де лежала мертва Хівря, а над нею, припавши, голосила Марина.
– Умерла?-промовив Федір.-Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, які ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покійниця добра була людина: вік з нею зжили, а не билися, не лаялися,-промовив він із жалем, подивився на холодне Хіврине лице, на її мертві очі, потім положив руку дочці на спину.
– Марино! Годі, не плач… Може, воно й краще, що господь її прийняв… Бо що вона таке була між нами?.. Я-кум, ти-кума, а вона?.. Не плач!-потішав п'яний Федір свою дочку.
Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче заголосила…