Шрифт:
Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.
– Кабане, Кабане, куди йдеш?
– У Київ на ярмарок.
– Візьми й мене з собою.
– Ходімо, куме.
Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис.
– Кабане, Кабане, куди йдеш?
– У Київ на ярмарок.
– Візьми й мене з собою.
– Ходімо, куме.
Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.
– Кабане, Кабане, куди йдеш?
– У Київ на ярмарок.
– Візьми й мене з собою.
– Ходімо, братику.
Ось вони всі йдуть.
– Нумо,- каже,- пісні співати. Хто найтоншим голосом потягне, того ми й з'їмо.
От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис ще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з'їли. Та що там їм із того Зайця за наїдок? Ще не розвиднілось як слід, а вони вже знов такі голодні, що ледве дихають.
Знов Лис загадує:
– Нумо пісні співати. Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з'їмо.
Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як завиє грубо: у-у-у! Тут всі кинулись на нього та й роздерли.
Лишилося їх двоє: Кабан і Лис. Поділилися вони вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою частину, а Лис трошки з'їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку м'ясо та й їсть.
– Що це ти, кумочку, їси?
– питає його Кабан.
– Ой, кумочку,- зітхає Лис.- Що маю робити?! Свою власну кров п'ю з великого холоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобі легше стане.
Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то увесь кров'ю підплив та й помер. От Лис тоді й кинувся на його м'ясо і ще кілька днів мав що їсти. Та далі не стало й кабанячого м'яса. Сидить Лис у ямі, й знов йому голод допікає. А над тією ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в'є.
Дивиться Лис на нього з ями, а далі почав промовляти:
– Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
– Гніздо в'ю.
– Нащо тобі гніздо?
– Яєць нанесу.
– Нащо тобі яйця?
– Дітей виведу.
– Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цієї ями не визволиш, то я твоїх дітей з'їм.
– Не їж, Лисику, зараз тебе визволю,- просить Дрозд.
Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках із ями виліз. Думав
Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ліг під Дроздовим деревом та й говорить:
– Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
– Вивів.
– Ну, а тепер нагодуй мене,
– Не їж, Лисику, я вже тебе нагодую. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:
– Ходімо зо мною!
Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.
– Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.
Бачить Дрозд, доріжкою баба йде, чоловікові в поле обідати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в воді обмочився, в піску забруднився та бігає по доріжці, пурхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба, пташина мокра та немічна.
«Дай,- думає,-зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».
Підбігла трохи за Дроздом - він біжить, пурхає, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, та все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свого кошика, він знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Та ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, Лис тим часом вискочив з жита та до горшків. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам утік.
Сидить Дрозд на дереві та й в'є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.
– Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивів ти мене з ями?
– Вивів, Лисику.
– А нагодував ти мене?
– Нагодував.
– Ну, тепер же напої мене, а то я твоїх дітей поїм.
– Не їж, Лисику, я тебе напою.
Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав та й каже Лисові:
– Ходімо зо мною!
Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку.
– Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе напоїти.
Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту поливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову та й клює.
– А тю!
– крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не було, сів собі Дрозд на другого коня та й клює його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От капосна пташина!
– думає собі.- І чого вона прив'язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й клює собі.
«Чекай же ти»,- думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, і вся вода з неї вилилася та й потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку й поїхав додому.
Сидить Дрозд на дереві та й в'є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.
– Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
– Вивів.