Лоліта

«Лоліта, або Сповідь білого вдівця» – такий подвійний заголовок передував химерному рукопису, що його отримав автор цієї нотатки. Автор записок, «Гумберт Гумберт», помер у в’язниці від серцевої недостатності 16 листопада 1952 року, за кілька днів до початку судового процесу в його справі. Його захисник, мій близький друг та родич, есквайр Клеренс Чот Кларк, тепер призначений до Колумбійської Окружної колегії, попросив мене відредагувати цей рукопис, виконуючи заповіт свого клієнта, один із пунктів якого вповноважував мого видатного кузена вирішувати всі питання стосовно підготовки «Лоліти» до друку. Можливо, на рішення Кларка вплинуло те, що обраний ним редактор нещодавно отримав нагороду Полінґа за скромну працю («Чи мають зміст почуття?»), де зокрема йшлося про деякі хворобливі стани та збочення.

Моє завдання виявилося простішим, ніж очікували ми з Кларком. Окрім кількох виправлень очевидних синтаксичних помилок та ретельного видалення нечисленних чіпких деталей, що, попри зусилля самого «Г. Г.», залишилися

в тексті дороговказами та надгробками (вказуючи на місця та імена людей, котрі добрий тон змушує приховати, а співчуття – пощадити), ці дивовижні спогади залишено недоторканими. Химерне авторове прізвисько – його власна вигадка; та не виникає жодних сумнівів, що ця маска, крізь яку палають два гіпнотичних ока, повинна залишитися на своєму місці згідно з волею її носія. Якщо «Гейз» лише римується зі справжнім прізвищем героїні, її ім’я занадто тісно сплітається з найпотаємнішими волокнами книги, аби його можна було змінити; однак (як читач незабаром переконається сам) жодної практичної необхідності робити цього немає. Найдопитливіші можуть знайти згадки про злочин «Г. Г.» у щоденних газетах за вересень-жовтень 1952-го; а його причини та мета відкрилися лише у світлі моєї настільної лампи.

На догоду старомодним читачам, котрі мріють дізнатися про подальшу долю «реальних» людей із цієї «правдивої» історії, додам кілька деталей, що їх я отримав від пана «Віндмюллера» з «Ремсдела», котрий забажав залишатися невідомим, аби «довга тінь цієї похмурої та брудної історії не лягла на товариство, до якого він має честь належати». Його донька «Луїза» зараз навчається на другому курсі коледжу; «Мона Даль» вчиться в паризькому університеті; «Рита» нещодавно вийшла заміж за власника готелю у Флориді. Дружина «Річарда Ф. Шиллера» померла під час пологів, народивши мертву дівчинку, на Різдво 1952 року у віддаленому північно-західному поселенні Сіра Зірка. «Вівіан Даркблум» 1 написала біографію «Мій Ку-мир» 2 , котра незабаром вийде у світ і котру критики, ознайомившись із рукописом, уже назвали її найкращим твором. Охоронці згадуваних у «Лоліті» кладовищ не повідомляють про появу привидів.

Якщо вважати «Лоліту» просто романом, то ситуації та емоції, про які тут ідеться, залишатимуться для читача дратівливо-незрозумілими, а надто якщо позбавити їх життя, прикриваючись банальними ухиляннями. Чесно кажучи, в усьому творі немає жодної непристойності; справді, грубий міщанин, навчений сучасною модою приймати без жодних нападів нудоти щедрі розсипи трибуквених слів у пересічному романі, здивується, не знайшовши їх тут. Якщо ж на догоду цьому парадоксальному ханжі редактор спробував би розбавити сцени, котрі певній уяві видадуться «збудливими» (з цього приводу дивіться історичне рішення, винесене 6 грудня 1933 р. вельмиповажним Джоном М. Вулсі щодо іншої, значно скандальнішої книжки 3 ), чи уникнути їх, довелося б узагалі відмовитися від публікації «Лоліти», оскільки саме ці сцени, безпідставно засуджувані кимось за начебто зайву чуттєвість, виявляються найдієвішими засобами в розгортанні трагічної історії, що неухильно рухається до свого не менше ніж морального апофеозу. Цинік скаже, що те саме стверджує комерційна порнографія; ерудит може заперечити, запевняючи, що палк'a сповідь «Г. Г.» – просто буря у склянці води; що принаймні 12 % дорослих американців чоловічої статі – згідно зі «скромними» підрахунками доктора Бланш Шварцман (цю інформацію отримано в особистому спілкуванні) – так чи інакше щороку насолоджуються тим особливим досвідом, який так розпачливо описує «Г. Г.»; що, якби того фатального літа 1947-го наш автор щоденника пішов до професіонального психопатолога, катастрофи б не сталося. Однак тоді не було б і цієї книжки.

Вашому коментаторові можна пробачити повтори того, на чому він наголошував у своїх книжках та на лекціях, тобто що «непристойне» часто буває просто синонімом «незвичного»; видатний витвір мистецтва, звісно ж, завжди оригінальний, тому за своєю природою покликаний певною мірою несподівано шокувати. Я не маю жодних намірів прославляти «Г. Г.». Немає жодних сумнівів у тому, що він огидний, що він ниций, він – яскравий приклад моральної прокази, у ньому сплелися жорстокість та грайливість, котрі, можливо, свідчать про приховане страждання, але не додають йому привабливості. Його дивакуватість тисне на інших. Чимало його повсякденних розмірковувань щодо людей та краєвидів Америки просто смішні. Розпачлива

чесність, що тріпотить у цій сповіді, не звільняє його від гріха диявольського лукавства. Він ненормальний. Він не джентльмен. Однак його співоча скрипка своїми чарами збуджує в душі ніжність і співчуття до Лоліти, котрі змушують нас захоплюватися книжкою, попри відразу до автора!

«Лоліті» як опису клінічного випадку, безумовно, судилося стати класикою в колах психіатрів. «Лоліта» як художній твір значно виходить за межі сповіді; однак для нас за її наукову значущість та художню цінність значно важливіший етичний вплив на серйозного читача, адже цей болючий особистісний аналіз ховає в собі загальну мораль. Примхлива дівчинка, самозакохана мати, засліплений бажанням маніяк – це не просто мальовничі персонажі унікальної розповіді; вони попереджають нас про небезпечні тенденції, вказують на ймовірні пороки. «Лоліта» повинна змусити всіх нас – батьків, соціальних працівників, педагогів – із невтомною пильністю та проникливістю докласти всіх зусиль до виховання кращого покоління в безпечнішому світі.

Джон Рей-молодший 4 , доктор філософіїВідворт, Массачусетс

Лоліта, світло мого життя, полумінь мого тіла, мій гріх і моя душа. Ло-лі-та: кінчик язика рушає в подорож піднебінням, робить три кроки й на останньому торкається зубів. Ло. Лі. Та.

Вона була Ло, просто Ло, стоячи вранці в одній шкарпетці, півтора метра без трьох сантиметрів. Вона була Лолою в слаксах. Вона була Доллі в школі. Вона була Долорес на пунктирах документів. Але в моїх обіймах завжди залишалася Лолітою.

Чи мала вона попередницю? Так, мала, авжеж мала. Правду кажучи, якби одного літа я не закохався в певну першопочаткову дівчинку-дитину, Лоліти могло б узагалі не бути. Це сталося в одному князівстві на березі моря. Ох, а коли ж це було? Приблизно за стільки ж років до Лолітиного народження, скільки мені було того літа. Убивця завжди потішить вас красномовною прозою, можете на нього покластися.

Пані та панове присяжні, зразок Номер Один – те, чому заздрили погано поінформовані, наївні, благороднокрилі серафіми. Помилуйтеся цим тернистим клубком.

Я народився в Парижі 1910 року. Мій батько був лагідною людиною з легким характером та справжньою мішаниною генів – громадянином Швейцарії австро-французького походження з дрібкою Дунаю в жилах. За мить я збираюся роздати вам кілька чарівних, блискучих синіх листівок. Він володів розкішним готелем на Рив’єрі. Його батько й обидва діди продавали вино, прикраси та шовк відповідно. У тридцять він побрався з англійською дівчиною, донькою Джероніма Дунна, альпініста, й онукою двох дорсетських пасторів, фахівців у рідкісних галузях – палеопедології 5 та еолових арфах 6 відповідно. Моя надзвичайно фотогенічна мати загинула в результаті дивного нещасного випадку (пікнік, блискавка), коли мені було три, тож у мене від неї нічого не залишилося, крім теплого гнізда в найтемнішому минулому, у западинах та ущелинах пам’яті, над якими – якщо ви досі спроможні миритися з моїм стилем (я пишу під наглядом) – сідає сонце мого раннього дитинства: безсумнівно, вам усім відомі запашні останні краплі дня, що висять разом із мошвою над якимось розквітлим живоплотом, у них несподівано потрапляєш на прогулянці та проходиш крізь них біля підніжжя пагорба в літніх сутінках – спека, мов у хутрі, й золотава мошва.

Старша сестра моєї матері, Сибілла, з котрою побрався і котру невдовзі покинув батьків двоюріднй брат, була в нашій родині за безкоштовну гувернантку та покоївку. Пізніше хтось казав мені, що вона була закохана в мого батька й він легковажно цим скористався одного дощового дня, утім одразу викинув усе з голови, щойно погода покращилася. Я неабияк прив’язався до цієї жінки попри суворість – фатальну суворість – деяких її правил. Можливо, їй хотілося з часом зробити з мене кращого вдівця, ніж той, яким був мій батько. Тітка Сибілла мала блакитні очі з рожевими повіками та бліде, наче з воску, обличчя. Вона писала вірші. Була поетично марновірною. Казала, що знає – помре невдовзі після моїх шістнадцятих уродин, і так і зробила. Її чоловік, успішний комівояжер парфумерної фірми, здебільшого проводив час у Америці, де врешті-решт заснував власну справу та придбав деяку нерухомість.