Lux perpetua
Шрифт:
— Неправильно. Ліки вживай регулярно. Після matutinum, опівдні та після concubium. Бувай, я вже буду їхати.
— Будеш їхати… — ксьондз скривився, обмацуючи забинтований бік. — Сам поїдеш по країні, мешканцям якої твої брати по вірі завдали багато прикрощів і шкоди — достатньо багато, щоби викликати грішні думки про відплату. Я не можу ручатися навіть за своїх парафіян. Хоч я і навчав їх про любов до ближнього, але за останні роки в цій галузі теорія з практикою неймовірно розійшлися. Може статися, що місцеві забажають провести з тобою дискусію на предмет релігії в тому самому стилі, що й гусити зі мною, себто за допомогою рук і ніг. Ти не боїшся?
— Не боюся, — відповів Рейневан, трохи занадто швидко і дещо занадто щиро. — Я перестав боятися.
— Ого, — його тон не пройшов повз увагу ксьондза,
— Справді?
— На жаль, — серйозно підтвердив священик. — Я знаю, що таке тягар утрати, знаю, яким гнітючим він буває. Таким, що ані сам не підведешся, ані голови не підведеш. Praesens malum auget boni perditi memoria, {62} нинішню недолю посилює пам'ять про втрачене щастя. Але всі ми перемінимося. Перемінимося з останньою сурмою, бо засурмить вона, і мертві воскреснуть, а ми перемінимось. Мусить-бо тлінне оце зодягнутись в нетління, а смертне оце зодягтися в безсмертя [183] .
183
1Кор. 15:51–53.
— Есхатологія. Щось окрім неї?
— Атож. Примирення з Богом.
— Покута?
— Примирення. Бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення [184] . Тож коли хто залишається у Христі, стає новим творінням. Те, що давнє, минуло, усе стало новим. Той, хто вибере правильний шлях, матиме lux vitae, світло життя.
— Життя — це темрява. In tenebris ambulavimus, у темнощах ходимо [185] . — Ми перемінимося. І буде світло. Хочеш висповідатися?
184
2Кор. 5:19.
185
Іс. 59:9.
— Не хочу.
Кордони між князівствами мали бути позначені стовпами, каменями, курганами або іншими якимись знаками. Рейневан не помітив жодного. Попри те, було дуже легко визначити, де закінчується Опава, герцог якої уклав договір з гуситами. І де починається вороже гуситам ратиборське князівство. Кордон був позначений тліючими згарищами. Випаленими, чорними останками сіл, які колись були, але тепер їх уже не було.
Він виїхав із лісів відразу на широку просторінь, яка була одним великим побоїщем. Оболонь встеляли сотні трупів, людей і коней, над ними здіймався сморід гною, пороху, крові й нудотної гнилизни. Рейневан уже надивився на поля битв, тож він легко відтворив перебіг подій. Приблизно чотири дні тому лицарство з Ратибора, Карньова і Пщини намагалося стримати Табор, атакувавши з флангу колону на марші. Знайомі з такою тактикою гусити заслонилися павезниками, зчепили вози стіною і прорідили нападаючих зливою куль та арбалетних стріл, а потім атакували самі, з обох флангів, узявши ратоборців у залізні кліщі. А потім розправилися з тими, котрі вціліли у січі. Рейневан бачив на узліссі купу понівечених тіл, бачив повішеників на деревах на межі.
Побоїщем сновигали мародери, селяни з навколишніх сіл; вони переміщалися хильцем і своєю поставою та нервовими рухами нагадували звірів. Або демонів-трупожерів, хворих на світлобоязнь.
Рейневан пришпорив коня. Він хотів іще перед смерком приєднатися до армії Табора.
Заблукати він не боявся. Дорога була позначена димами пожарищ.
Зустріч із керівниками рейду виявилася неприємною. Рейневан сподівався цього, бо за останні місяці вже не раз із цим був зіткнувся. Він уже відчував на собі сповнені жалю погляди, запинки в розмові, співчутливе кивання головою, буцімто солідарні чоловічі обійми і буцімто дружнє поплескування по плечі. Наслухався закликів триматися і бути стійким. Унаслідок цих закликів він одразу обм'якав і переставав триматися, хоча ще за мить до того здавалося, що все цілком добре.
Тепер усе було так само. Якуб Кромешин, який командував рейдом, послав йому співчутливий погляд. Гейтман Ян Пардус кивав головою і нібито по-дружньому стискав правицю. Добко Пухала гримнув по плечі, сильно і від щирого серця, утримавшись, на щастя, від слів. Князь Сигізмунд Корибут повівся великодушно, ледве зволивши його помітити. Бедржих зі Стражниці повівся природно.
— Я радий, що ти одужав, — заявив він, ведучи Рейневана на край табору, до лінії вартових. — Що ти оговтався, що прийшов до тями. Тоді, в лютому, я не знав, що, власне кажучи, звалило тебе з ніг — хвороба чи нещастя. Я боявся, що воно тебе поборе, зламає, знищить або відштовхне від життя і від реальності, і що ти поринеш в апатію. Але тепер ти тут, і тільки це має значення. Ми тут творимо історію, змінюємо долі Європи і світу. Ти занадто багато пройшов з нами, щоби тепер тебе могло серед нас не бути.
Рейневан не прокоментував. Бедржих дивився йому просто в очі, довго, ніби все ж таки очікував коментарю. Не дочекавшись, широким жестом показав на заграви, які осявали небо на сході та на півдні.
— Нам вистачило тижня, — сказав він, — щоб вогнем і мечем затероризувати Ратибор, щоб нагнати страху на князя Миколая. а княгиню-вдову Гелену заблокувати в Пщині. З дня на день до нас приєднається Болько Волошек, ми разом посунемо на козельське князівство, на землі Конрада Білого. А коли запануємо на пограниччі, коли захопимо замки, згідно з планом на ці землі вступить регулярне польське військо, зайнявши Затор, Освенцім і Севеж. І Верхній Шльонськ буде наш. Чому ти нічого не кажеш?
— Мені нічого сказати.
— А мені є що, — Бедржих обернувся, знову подивився йому в очі. — Я, як і було узгоджено, виконуватиму функції директора шльонських відділів Табора. Бо ми збираємося міцно тут закріпитися, міцно і назавжди. Я хотів би мати тебе при боці, Рейневане. Я пропоную тобі це зараз, перш ніж це зробить Волошек або Корибутович. Ти не мусиш відповідати відразу.
— Це добре. Де Шарлей?
— Там, — Бедржих показав на далекі заграви. — Займається зниженням економічного потенціалу ратиборського князівства. Він отримав підвищення. Тепер він командує загоном спеціального призначення. Їх називають паліями.
Через два дні, в неділю Laetare [186] , раннього ранку, виславши перед собою десятикінний роз'їзд, до рейду приєднався Болько V Волошек, князь на Глогувку, спадкоємець Ополя, який віднедавна сповідував гуситську віру. Їдучи під хвостатим гонфалоном із золотим опольським орлом на голубому шовку і під різноколірними прапорами опольської шляхти, молодий князь вів п'ятдесят списів лицарства з кінними стрільцями і п'ять сотень пішого люду, переважно списників. У хвості опольської колони гордовито їхала могутня і груба п'ятдесятифунтова бомбарда. Побачивши її, Якуб Кромешин усміхнувся: для його обложної артилерії, яка складалася головним чином із фоглерів та дванадцятифунтівок, це був цінний набуток.
186
Четверта неділя Великого Посту.
Волошек у медіоланському обладунку виглядав гордовито і поважно. Свою неофітськість він ніяк не виявляв назовні, він не вирядився в жодну з емблем нової релігії. Зате серед опольського лицарства чимало знайшлося таких, які це зробили. Чи то зі щирих переконань, чи то з підлабузництва декотрі з-поміж лицарів приоздобили карміновими Чашами щити, яки і кінські попони, можна було побачити також і тернові вінки та облатки. Виднілися й типово гуситські символи на павезах опольської піхоти.
Усе це проникливим поглядом оцінив і негайно використав Бедржих зі Стражниці, природжений пропагандист. Не минуло й години, як на лузі, де військо стояло табором, під відкритим небом він відправив гуситську месу. Після неї — майже до вечора — проповідники причащали бажаючих sub utraque specie.