Lux perpetua
Шрифт:
Вітер, який дув то з того, то з іншого боку, звідусюди приносив сморід горілого.
У вечірній нараді воєначальників Рейневан участі не взяв. По-перше, тому що його не запросили, а по-друге, бо він весь час намагався знайти спосіб поїхати на зустріч із Шарлеєм. Відрадив його від цього Добко Пухала. Він саме вийшов до вітру зі стодоли, де велася нарада.
— Дай собі спокій, — сказав він через плече, відливаючи на ріг будівлі. — Чорт його знає, де Шарлей зараз, ти за ним не поспієш. І дими від пожеж не покажуть тобі дороги, бо Шарлеєві палії швидко переміщаються — щоб уникнути погоні. І щоби здавалося, ніби їх більше.
У стодолі було шумно, воєначальники сварилися і кричали один на одного.
— Кажуть, — заговорив Пухала, підскакуючи та струшуючи своє достоїнство, — три дні тому Шарлей палив села десь під Рибніком. Але не раджу тобі його там шукати, медику, бо там куди легше нарвешся на ратиборських, а вони довго панькатися з тобою не стануть. Чекай на Шарлея тут, він ось-ось з'явиться. Ми ж бо завтра чи післязавтра вирушаємо. Ідемо на Козле. На Конрада.
Шарлей не прибув, а атака на козельський край почалася через два дні. Союзницька армія так і рвалася на землі ненависного Конрада Білого; Бедржих та його проповідники подбали про ефективну пропаганду, яка перетворила козельського князя на кровожерного монстра, винного в численних злочинах, скоєних під час хрестових походів та під час нападів на Чехію. Насправді у хрестових походах та в нападах брали участь вроцлавський єпископ Конрад Старший та олесницький князь Конрад Кантнер, а вина Конрада Білого полягала виключно в тому, що він був їхнім братом. Зрештою, в такій товкотнечі Конрадів помилок було не уникнути.
Уранці двадцять восьмого березня гуситська армія вишикувалася в ордер. Затріпотів на вітрі білий трикутний штандарт Табора, Veritas vincit з Чашею, біля нього — опольський орел Болька Волошека на хвостатому гонфалоні. Наказав розгорнути свій прапор і Корибутович, і тоді виявилося, що він піде в бій під знаменом Погоні. Згідно з традицією, поперед лави виїхали польові проповідники: чеські, шльонські та польські. Воїни познімали головні убори і почали голосно молитися. Над полем зазвучало багатомовне бурмотіння.
Перед фронт виїхав Бедржих зі Стражниці. Він імітував Прокопа вже не тільки поставою та голосом, а й одягався, як Прокоп, у характерний ковпак, бригантину та плащ із вовчим коміром. Як Прокоп, різко зупинив коня. Як Прокоп, підняв руку.
— Божі воїни! — голосно закричав він, також достоту як Прокоп. — Правовірні слов'яни! Ось перед вами вотчина недруга Бога та істинної віри! Ось перед вами земля вашого ворога, ворога запеклого та жорстокого, на руках якого не висихає кров праведних і побожних! Того, хто вів проти вас орди хрестоносців, щоби знищити Божу правду! Настав час помсти! Помста, помста ворогові! Господь є Богом відплати, коли каже: «І Я навіщу Бела в Вавилоні, і витягну з уст його те, що він був ковтнув!» Тож нехай цей Вавилон стане руїною, мешканням шакалів, страхіттям та посміхом! Нехай у ньому мешканця не буде, нехай висохне його море, і джерело його нехай висохне! Рече Господь: Поспускаю Я їх, мов овець до зарізу, немов баранів із козлами. До зарізу! До зарізу і погибелі! Тож уперед! Чиніть волю Божу і втілюйте в життя Його Слово! Уперед! Уперед, у бій [187] ! Брязкаючи залізом, наїжачившись лезами, витягнувшись у колону в понад милю завдовжки, рейд, що налічував тисячу триста кінних, одинадцять тисяч піхотинців та чотириста возів, увійшов у козельський край.
187
Прамова Бедржиха спирається на Єр. 51:56, 44, 37, 36, 40.
Якщо взяти до уваги галасливі обіцянки та нестримний запал, то армія робила досить небагато. Польове військо Табора, здатне долати на марші вісім миль за добу, повзло по козельській землі як черепаха і добралося до Козле, до якого було всього-то чотири милі, аж тридцятого березня. Роз'їзди, котрі висилалися по дорозі, палили та грабували села й містечка.
Козле насамперед пригостили п'ятдесятифунтовим каменем з опольської бомбарди, напрочуд влучно поціливши прямісінько в дах над нефом парафіяльного костелу. Цього виявилося досить, щоби місто здалося і негайно було анексоване Больком Волошеком. З цього приводу командири погиркалися, бо на Козле, як з'ясувалося, зазіхав і Корибутович. Спір було вирішено шляхом розділення викупу, який заплатили козлечани. У рамках угоди Волошек разом з Корибутовичем здійснили спільний виступ: рушили з загоном на північ, на Крапковіце, Отмент та Обровець. Ці замки і землі належали князеві Бернарду, дядькові Волошека. Вилазка мусила б, як висловився молодий князь-гусит, настрахати дідугана і показати йому, хто справжній хазяїн на Опольщині.
Тим часом Пардус і Пухала далі грабували маєтки князя Конрада, нищили їх мечем і вогнем. Але не всі. Штаб Кромешина під Козлем перетворився на щось на кшталт контори, куди щодня вишиковувалася черга прохачів. Лицарі, міщани, ксьондзи, ченці, мірошники і багатші з-поміж довколишніх селян прибували, щоби заплатити. Хто заплатив, той рятував своє майно і пожитки від вогню. Кромешин торгувався, як старий лихвар, а його скрині тріщали від готівки.
І Рейневан був не єдиним, хто дивився на це з огидою.
У вівторок після неділі Judica [188] до рейду несподівано приєдналися поляки — загін добровольців з Малої Польщі силою у дві сотні кінних. По дорозі вони пройшли через цєшинське князівство, де палили, грабували і плюндрували. Цєшинський князь Болеслав, який донедавна розважливо зберігав нейтралітет, на старість зсунувся з клепки, дав собі задурити голову милостями Люксембуржця й оголосив гуситам війну. От і мав тепер війну — і він, і його країна.
188
П'ята неділя Великого Посту.
Малополян, переважно сірячкових шляхтичів, які не виставляли напоказ своїх гербів, очолював одягнений у повний пластинчастий обладунок лицар із худющою мармизою і нерухомими очима вбивці. Представившись Кромешину Ринардом Юршею, він вручив йому листи. Кромешин прочитав, його лице просвітліло.
— Від пана Пйотра Шафранця, — повідомив він Пухалу й Корибута. — Пише, що пан Сестшенець зібрав гуф збройних у Бендзіні. І що регулярні польські загони вже напоготові. Але не пише, коли підійдуть… Милостивий Юрше! Чи пан підкоморій краківський не передав якого усного послання?
— Нє. Йно листи дав.
Малополяни проходили поруч, пошикувавшись. І зі співом.
Gdybym to ja miala skrzydleczka jak gaska Polecialabym ja za Ja'skiem do 'Slaska [189] …— Що це, — роздратувався Пухала, — за ідіотська співанка? Слізливе, курва, як на очепинах [190] . Що то таке?
— Пан підкоморій краківський, — примружився Ринард Юрша, — наказав співати. Нібито для пропаганди. Що це ніби про Верхній Шльонськ. Що ніби це ми на прадавні землі повертаємося, до витоків.
189
(Пісня з «Хрестоносців» Г. Сенкевича).
190
Весільний обряд прощання з дівоцтвом — вдягання на наречену чіпця.