Lux perpetua
Шрифт:
— Отче…
— Мовчи. Подивися мені в очі. Якщо ти прибув сюди як гуситський шпигун, диверсант або емісар, залиш мій дім негайно. Переховуйся деінде. Не під моїм дахом.
— Мені болять, — Рейневан витримав погляд, — твої слова, велебний отче. І думка, що я міг би бути здатний на таке неподобство. Думка, що я міг би наразити тебе на ризик і збитки…
— Ти вже наразив мене на ризик тим, що прийшов сюди. Дім може бути під наглядом.
— Я був обережний. Я вмію…
— Ти вмієш, я знаю, — досить різко перебив його канонік. — І що саме ти вмієш, я теж знаю. Чутки розходяться швидко. Дивися мені в очі. І кажи прямо: ти тут як шпигун чи ні?
— Ні.
— Отже?
— Мені потрібна допомога.
Otto
— Що потрібна, то потрібна, — серйозно підтвердив він. — Ще й як потрібна. Більше, ніж ти думаєш. І не тільки на цьому світі. На тому теж. Ти перебрав мірку, синку. Перебрав мірку. Ти так завзято виступав на боці своїх нових товаришів та братів по новій вірі, що прославився. А надто після грудня минулого року, після битви під Велиславом. Закінчилося так, як мало закінчитися. Тепер, якщо мені дозволено дати тобі пораду, молися, кайся і покутуй. Голову попелом посипай, і то густо. Інакше спасіння душі ти, вважай, просрав. Ти знаєш, про що я говорю?
— Знаю. Я був при тому.
— Був? У соборі?
— Був.
Канонік якийсь час мовчав, тарабанячи пальцями по столу.
— Багато буваєш, — врешті-решт сказав він. — Боюся, чи не забагато. Я на твоєму місці обмежив би це бування. Повертаючись ad rem: від дня двадцять третього січня, від неділі Septuagesimae [10] , ти опинився поза Церквою. Знаю, знаю, що ти на це скажеш, гусите. Що наша Церква недобра і відступницька, а твоя праведна та істинна. І що на анафему тобі начхати. Чхай, твоя воля. Зрештою, тут не місце і не час для богословського диспуту. Ти прийшов сюди, я вже здогадався, не на те, аби шукати допомоги в питанні спасіння. Тобі напевне йдеться про речі більш світські та насущні, радше про profanum, ніж про sacrum. А тому кажи. Розповідай. Говори, що тобі дошкуляє. А позаяк я до вечірні повинен бути на Острові Тумському, розповідай стисло. Наскільки це можливо.
10
Третя неділя перед Великим постом.
Рейневан зітхнув. І розповів. Стисло. Наскільки це було можливо. Канонік вислухав. Вислухавши, зітхнув. Важко.
— Ой, хлопче, хлопче, — промовив він, хитаючи головою. — Ти стаєш збіса неоригінальним. У тебе всі клопоти на один копил. Усі твої проблеми, дозволь мені назвати це по-вченому, feminini generis.
Земля здригалася від ударів копит. Табун мчав полем учвал; немов у калейдоскопі, мерехтіли на льоту лискучі боки та крупи: гніді, карі, сиві, булані, каштанові та в яблуках. Розвівалися хвости і буйні гриви, з ніздрів била пара. Дзержка де Вірсінг обіруч сперлася на луку сідла, дивилася, в її очах були радість і щастя. Можна було подумати, що то не конярка дивиться на своїх жеребців та кобилок, а мати — на своїх дітей.
— Виходить, Рейневане, — обернулася вона нарешті, — що всі твої гризоти на один копил. Кожен із твоїх клопотів, виходить, у спідниці і з косою.
Вона погнала сивка клусом, помчала за табуном. Рейневан поспішив за нею. Його кінь, зграбний гнідий жеребець, був іноходець, Рейневан ще не зовсім освоївся з нетиповим ритмом його бігу. Дзержка дозволила йому зрівнятися з нею.
— Я не можу тобі допомогти, — видихнула вона. — Усе, що я можу для тебе зробити, — це подарувати жеребця, на якому ти оце сидиш. І додати до нього моє благословення. А ще причеплений до вуздечки медальйончик зі святим Елігієм, покровителем конярів. Це
— Я тільки повернув борг. За те, що вона колись зробила для мене. А за коня вдячний.
— Крім коня, я можу тобі допомогти ще тільки порадою. Повертайся до Вроцлава, відвідай каноніка Отто Беесса. Чи ти вже його відвідав, га? Коли був у Вроцлаві з Еленчею?
— Канонік Отто в неласці у єпископа. Здається, якраз через мене. Він може бути ображений, може зовсім не. зрадіти моєму візиту. Який може йому зашкодити…
— Який ти турботливий! — Дзержка випрямилася в сідлі. — Твої візити завжди можуть зашкодити. Коли ти їхав до мене сюди, до Скалки, ти про це не подумав?
— Подумав. Але ж ішлося про Еленчу. Я боявся відпустити її саму. Хотів завезти у безпеці…
— Знаю. Я не ображаюся, що ти приїхав. Але допомогти не можу. Тому що боюся.
Вона зсунула соболиний ковпак на потилицю, протерла обличчя долонею.
— Мене налякали, — сказала вона, дивлячись убік. — Страшно налякали. Тоді, у двадцять п'ятому, у вересні, під Франкенштейном, біля Горохової гори. Пам'ятаєш, що там було? Я перепудилася тоді так, що… Та що там казати. Рейневане, я не хочу закінчити так, як Ноймаркт, Трост і Пфефферкорн, як пізніше Ратгеб, Чайка і Пошман. Як Клюгер, якого спалили в домі разом з жінкою і дітьми. Я перестала торгувати з Чехією. Не говорю про політику. Дала велику пожертву на вроцлавський собор. І ще одну, не меншу, — на єпископський хрестовий похід проти гуситів. А як доведеться, дам іще більше. Краще це, ніж побачити вночі вогонь над стріхою. І Чорних Вершників на подвір'ї. Я хочу жити. А надто тепер, коли…
Вона замовкла, замислено обертала і м'яла в долоні ремінь віжок.
— Еленча… — закінчила, відводячи погляд. — Якщо вона захоче, піде собі. Я не стану її зупиняти. Але якби вона захотіла залишитися тут, у Скалці… Залишитися на… Надовго… То я не матиму нічого проти.
— Втримай її тут. Не дозволь їй знову піти кудись — з доброї волі. Дівчина вона сердечна, і покликання вона має, але шпиталі…
Шпиталі останнім часом перестали бути безпечними. Втримай її у Скалці, пані Дзержко.
— Постараюся. Що ж до тебе…
Дзержка розвернула коня, підвела його, поставивши коло Рейневанового — стремено в стремено.
— Ти, родичу, тут бажаний гість. Приїжджай, коли тільки захочеш. Але, заради святого Елігія, май бодай краплину порядності. Хоч трошки пошкодуй цю дівчину, змилосердься над нею. Не муч її.
— Що?
— Не виплакуйся перед Еленчею про свою любов до іншої, — у голосі Дзержки де Вірсінг з'явилися жорсткі ноти. — Не звіряйся їй у своїй любові до іншої. Не розповідай, яка це велика любов. І не змушуй її співчувати тобі через це. Не змушуй її страждати.
— Не розу…
— Розумієш, розумієш.
— Ти маєш рацію, отче, — з гіркотою визнав Рейневан. — Справді, що не проблема, то жіночого роду. І плодяться в мене ці проблеми, як гриби після дощу… Але найбільша зараз проблема — це Ютта. А я в тупику. Абсолютно не знаю, що робити…
— Ну, тоді нас таких двоє, — поважно заявив канонік Отто Беесс. — Бо я теж не знаю. Я не перебивав, коли ти розказував свою історію, хоча місцями вона звучала, як пісня трубадура, бо містила стільки само воістину фантастичних неможливостей. Та ще більше я не можу уявити собі інквізитора Гжегожа Гейнче у ролі викрадача дівчат. Гейнче має власну розвідку і контррозвідку, має мережу агентів, відомо також, що він віддавна намагається інфільтрувати гуситів; причому він неперебірливий у методах. Але викрадення дівчини? Якось воно мені не здається переконливим. Та що ж, усе може бути.