Lux perpetua
Шрифт:
Стінолаз не прокоментував. Він тільки примружив очі — не настільки швидко, щоби нойфра не встигла помітити в них зблиску.
— Зайди післязавтра, — зітхнула вона. — Принеси аурум. Спробуємо нових заклинань. Роздобудь свіжу голову, бо ця вже трохи смердить.
— Я пришлю з аурум пахолка, — сухо відповів він. — Можеш узяти собі його голову. Мені вона не потрібна.
Великодня меса закінчувалася. Прелати і ченці виступали, вбрані у білі шати, серединою нефу. Спів будив відлуння під склепінням собору.
Christus resurgens ex mortuis, iam non moritur: mors illi ultra non dominabitur, Quod enim mortuus est peccato, Mortuus est semel: Quod autem vivit, vivit Deo. Alleluia!{24}На острові Тумському зібрався, либонь, весь Вроцлав. На площах перед собором і обома колегіатами тиснява була неймовірна, юрма напирала на алебардників, які робили прохід для процесії — єпископа, прелатів, ченців і кліриків. Процесія йшла від кафедрального собору до Святого Егідія, а звідти — до Святого Хреста, для наступної меси.
Surrexit Dominus de sepulcro qui pro nobis pependit in ligno Alleluia!
Жінка в каптурі, яка пахла розмарином, схопила Крейцарика за рукав, потягла попід стіну, за контрфорс біля хрестильної каплиці.
— Чого ти хочеш? — буркнула вона. — Що в тебе аж настільки невідкладно важливе? Я тобі казала не зустрічатися зі мною вдень. А тим більше — в такий день.
Крейцарик озирнувся, стер піт з чола, облизав губи. Жінка пильно спостерігала за ним. Шпик прокашлявся, відкрив рота, знов закрив. І раптом зблід.
— Ага, — блискавично здогадалася жінка. — Єпископ усе-таки заплатив більше?
Шпик відступив, здригнувся, наткнувшись спиною на твердий опір стіни, нетвердою рукою спробував накреслити в повітрі магічний знак. Жінка прискочила, вдарила його, коротко, без розмаху. Коліном притисла до стіни.
— Добрий єврей, — прошипіла вона, — не зраджує. Ти поганий єврей, Крейцарику.
Блиснув ніж, шпик захлиснувся і схопився обома руками за горло, поміж пальцями запульсувала кров. Жінка накинула йому плащ на голову, повалила на землю, сама кинулася в натовп.
— Лови! — гукнув своїм агентам Кучера фон Гунт. — Ло-о-ови-и-и!
У юрмі завирувало.
Advenisti desiderabilis, quem expectabamus in tenebris…
Вгвинчуючись у юрму, як кріт у грунт, один з агентів наздогнав жінку, схопив її за плече. Побачив жовто-зелені очі. Він не встиг навіть крикнути, ніж зблиснув і розпанахав йому трахею і гортань. Другий агент заступив жінці дорогу, натовп захвилювався і зійшовся довкола них. Агент ойкнув, його очі повила імла; він не впав, а залишився, безвладний, мов лялька, підвішений у тисняві між небом і землею. Люди почали кричати, пронизливо запищала дівчинка, неслухняними ручками розмазуючи кров на святковому білому платтячку. Кучера фон Гунт пропхався крізь юрбу, однак застав уже тільки трупи. Розтоптану на бруківці кров. І ледь чутний запах розмарину.
Alleluia, alleluia!
Великодня процесія наближалася до колегіати Святого Хреста.
— Пане, — промимрив отець Феліціян, згинаючись у поклонах. — Ви казали, щоб донести… Я готовий… Можна говорити?
— Можна.
— То я говорю… Воно, бачите, так… У Карловіцах був кінський ярмарок… Кіньми тамки гендлювали…
— Більш зв'язно, — прошипів Стінолаз. — Більш зв'язно, попику. Повільно, виразно і до ладу.
— Ваша милість наказала вистежити дівку… Яку переховують. Щоб зразу донести… Я підслухав у Святого Войцеха… Як інквізиторські агенти між собою балакали… Дзержка, вдова Збилюта з Шаради, конярка зі Скалки під Сьродою… Приїхала на кінський ярмарок до Карловіц. І дівка з нею була. Ніби донька, але всі знають, що в тої Дзержки ніякої доньки нема… Ну, ото серед купців і здійнявся шум, бо багато хто собі подумував, як би то воно з вдовичкою побратися, як-не-як, у посагу — найкращий табун на весь Шльонськ… А тут на тобі — дівка, позашлюбна або прийомна, яка може спадкувати…
— По суті.
— Як скажете. Ота дівка, та ніби-донька, казав один агент до другого, нізвідки взялася, як з неба впала, і тепер у Скалці живе. То я й подумав: а раптом то та сама дівка, що її Белява шукає, і ваша милість теж? Вік ніби сходиться… Бо я чув, як балакали… Описали, як та дівка виглядає…
— Описали, кажеш. Ну, то повтори опис. Докладно і з подробицями.
Єпископ Конрад слухав, Здавалося, ніби уважно, але Стінолаз знав його надто добре. Єпископ був неуважний, можливо, тому, що тверезий. Його увага розподілилася між Стінолазом, Клаудиною Гаунольдівною, яка верещала в жіночих покоях, і окриками Кучери фон Гунта, що долинали з подвір'я.
— Ага, — нарешті сказав він. — Ага. Значить, дівчина, яка була свідком нападу на колектора і яка пережила цей напад, все ще жива. Хоча ти двічі брав її в кільце, вона вислизала. І тепер, кажеш, переховується в Скалці, у маєтку Дзержки де Вірсінг, вдови Збилюта з Шаради.
— І треба було би, мені здається, вжити у цій справі якихось заходів.
Конрад почухав тім'я, подлубався у вуху.
— А що тут вживати? — він зневажливо надув губи. — Шкода часу і зусиль. Дзержка де Вірсінг поводиться абсолютно зразково, з гуситами вже не торгує, щедро дає на Церкву. Я не бачу причин, щоб її… А дівка? Дівка — ніхто. Який з неї свідок? Якщо навіть вона щось запам'ятала з тих подій, якщо навіть зуміє когось упізнати, хто її послухає, хто їй повірить? Відомо ж бо, що дівчатам уявляються різні дивоглядні фантасмагорії, коли їм менструальні химери вдаряють у мізки. Не треба забивати собі нею голову. Забудьмо про неї. Забудьмо взагалі про пригоду, яка сталася зі збирачем податків. Минуло вже майже чотири роки. Я вже забув. Усі забули.
— Не всі, — покрутив головою Стінолаз. — Фуггери, наприклад, не забули. Мені недавно дали це зрозуміти. Повір мені, батечку, вони захочуть докопатися до істини і схопити винних за сраку. Вони використають з цією метою все, що тільки можна використати. Усе. Ця дівчина, може, і ніхто, але вона становить загрозу.
— Що ж… — єпископ сплів пальці, схилив голову. — Якщо так… Тоді зроби, як вважаєш за потрібне.
— А ти що? — пташині очі Стінолаза зблиснули. — Ти умиваєш руки, як Пілат? Тут і про твій, нагадую, зад ідеться, це ж ти вкрав податок, це ж для тебе можуть бути згубними свідчення дівчини. Якщо ти наважуєшся вжити заходів, то не махай знічев'я своїм пастирським посохом, а віддай мені наказ. Конкретний і недвозначний.
— Біркарте, — Конрад витримав погляд. — Обережно. Не переступи межу.
Обидва довго мовчали, міряючи одне одного очима, випробовуючи свою стійкість. Клаудина затихла, з подвір'я також уже не долинало ніяких звуків. Врешті-решт єпископ випростався, його обличчя закам'яніло, губи стислися.
— За моїм наказом, — сказав він, — ти зробиш те, що зробиш. А те, що буде зроблено, ми, єпископ Вроцлава, volumus et contentamur, схвалюємо і визнаємо, що воно зроблено згідно з нашою волею. І беремо на себе за це цілковиту відповідальність. Вистачить?