Lux perpetua
Шрифт:
— Тоді рятуй Гіневру, Ланселоте. А злий викрадач Мелеагант повинен дістати по заслузі. Їдьмо.
— Їдьмо, Горне.
Вони пустили коней галопом.
Розділ дванадцятий
99
Бог
Недалеко від школи, навпроти будинку командорії іоаннітів, на невисокому мурі, щоб вивищуватися понад юрмою, стояв чоловічок у чорній опанчі, з довгим рідким волоссям, що спадало на плечі.
— Браття! — кричав він, жваво жестикулюючи. — Антихрист об'явився! Серед знаків і фальшивих чудес! Пророкований убивця святих, котрий сидить, як тиран, у місті семи гір! У Римі, проституюючи Петрів престол, править намісник Сатани й отаман диявольських слуг. Істинно кажу вам, папа римський — то Антихрист! Мерзота, наслана Пеклом!{26}
Натовп слухачів ставав дедалі щільнішим. Їхні обличчя були похмурі, похмурим було і їхнє мовчання, зле, тяжке, воістину замогильне. Це здавалося доволі нетривіальним, бо зазвичай подібні виступи, останнім часом досить-таки часті, супроводжувалися сміхом, вигуками «браво» і схвальними криками — впереміж із свистом і лайливими прізвиськами.
— Що таке нині, — збуджено викрикував довговолосий, — Римська Церква і весь клір? Це змова відступників і шахраїв, які керуються виключно хтивістю. Це загрузла у бруді й розпусті банда злочинців, пересичена багатством, владою, почестями, захована під шатами святості та за маскою релігії, яка перетворює святе ім'я Боже на злодійське знаряддя, причандалля для своєї розпусти. Це вдягнена в пурпур вавилонська курва, сп'яніла від крові мучеників!
— Дивіться, дивіться, — промовив за спиною Рейневана альт, м'який, наче шовк. — Банда злочинців. П'яна курва. Хто би міг подумати, що справи зайдуть аж настільки далеко? Воістину, настав час великих перемін.
Він обернувся. Й одразу її упізнав. І не тільки її голос. Ілюзія, під якою вона маскувалася тоді, у Вроцлаві, не приховала того, що він бачив і тепер. Жовто-зелених очей з нахабним виразом. Очей, які він запам'ятав.
— Ще рік тому, — вона присунулася до нього, досить безцеремонно взяла його під руку. — Ще рік тому юрму вже би розігнали, а крикуна посадили би під замок. А тут дивіться: пащекує і пащекує, та ще й у багатолюдному місці. Невже щось закінчується? А може, починається?
— Хто ти?
— Не зараз.
Він відчував збоку тепло, яке вона випромінювала крізь плащ і чоловічий ватований вамс. Її тепло він теж запам'ятав. Тоді, у Вроцлаві, коли шукав на її тілі симптомів пошесті. Її волосся було сховане під каптуром, проте воно виділяло той ледь чутний запах розмарину, що його він запам'ятав з Ратибора.
— Істинно кажу вам, — дедалі більше розпалювався і підвищував голос чоловічок в опанчі. — Римська Церква — не церква Христа, а єпархія Диявола, печера розбійників! Там виставляють на продаж священні закони, тайни Божества, втілення Слова! Ділять на шматки неподільну Трійцю. Вправні шахраї, фальшиві пророки, неправедні священики, брехливі вчителі, зрадливі пастирі! Нам їх пророковано! Провіщено: дорогу правди обкидають вони блюзнірством, для задоволення своєї хтивості облудними словами вас продадуть. І ось погляньте на римську Курію, на її булли, на брехливі меси, на індульгенції. Хіба ж бо не запродують вони нас? Хіба не віддають душі наші на муки? Браття! Треба нам відмежуватися від посланих Дияволом нечестивців і негідників, ми не можемо мати з ними нічого спільного, не можемо брати участі в мерзоті, яку вони чинять. У всьому-бо творінні є тільки добрі й лихі, віруючі й невіруючі, темрява і світло, ті, що за Бога, і ті, хто проти Бога кумується з Веліалом!
— Не спокушаймо долю, — сказала вбрана у чоловічий вамс власниця зелених очей, яка пахла розмарином. — Зміни змінами, але до ідеалу цьому світу іще далеко. Є темрява, є світло, і є такі, котрі доносять. Невдовзі тут будуть стражники з ратуші й хапачі Інквізиції. Ходімо звідси.
— Куди?
— Ходімо, кажу.
— Ні. Спершу ти поясниш мені…
— Ти хочеш провернути Ютту чи ні?
— Тремтіть перед гнівом Господа, — почули вони, відходячи, — ви, що повірили брехні і затулили вуха перед правдою. Ви, що полюбили неправедність і йдете за розпустою. Ви, на яких вирок прокляття вже давно набрав законної сили! Тремтіть і покутуйте! Бо наближається день гніву, день лиха, день сліз. Наближається День Суду!
— Dies irae, dies illa, — замуркотіла, притискаючись до його плеча, загадкова зеленоока. — Et lux perpetua.
— Куди ми йдемо?
— До синагоги. Але не бійся, я не буду тебе навертати. Будь собі гоєм аж до Судного Дня. Проте в синагозі не буває шпигунів.
Вони туди не заглядають. Бояться єврейських чарів.
Однак до синагоги, розташованої у північно-східній частині міста, неподалік Нової брами, вони не зайшли. Розмовляли, сидячи на підмурку, заховані за сходами, що вели до Езрат Нашім, тобто до бабинця. Рейневан почував себе невпевнено і скуто під проникливими поглядами дивної жінки — під поглядами очей, зелених, як у кішки, і так само незбагненних. Він переборов себе. З нього було досить невизначеності. Досить таємниць. І досить маніпулювання ним.
— Спочатку про елементарні речі, — перебив він її, як тільки вона заговорила. — Від них і почнемо. Хто ти? Чому ти допомогла мені у Вроцлаві, чому втрутилася, коли мене заарештували? Чому ти зараз тут — щоб, як ти заявляєш, допомогти мені визволити Ютту? Чиї накази ти виконуєш? Бо ж очевидно, що ти не робиш цього з власної ініціативи, самостійно, глибоко перейнята кривдою людською…
— А чому це раптом, — вона нахилила голову, — це так очевидно? Хіба я не схожа на таку, яка може перейматися кривдою людською? Спочатку про елементарні речі, кажеш. Гаразд, якщо ми уточнимо, що саме є елементарним. Стосовно того, щоби назвати себе, — із цим я можу погодитися. Подумавши. Зрештою, ти вже мене про це розпитував, у Ратиборі, навесні. Маєш право знати мої персонали. І не тільки.
Вона зірвала з голови каптур, різким рухом розметала волосся, чорне і блискуче, як воронове пір'я.
— Мене звуть Рікса Картафіла де Фонсека. Ти можеш називати мене Рікса. Чого так витріщаєшся?
— Я не витріщаюся.
— Витріщаєшся. Видивляєшся, де в мене нашитий Judenfleck?{27} Тобі було би легше, якби мене звали Рахіль? Або Capa?
— Припини, будь ласка, — він узяв себе в руки. — Ти представилася, я дякую, уклінно дякую, це честь для мене, це приємність для мене і таке інше.
— А ти цілком впевнений, що приємність?
— Абсолютно. До цього питання ми більше не будемо повертатися. Перейдімо до інших.
— Я не можу тобі сказати, чиї накази я виконую. Не можу — тай годі, все, і покінчимо із цим, більше ніяких запитань. Тобі має вистачити того, що ти знаєш.
— Не вистачає. Твої власні таємниці — це твоя справа. Коли вони стосуються тільки твоєї особи, нехай собі будуть таємницями. Але не тоді, коли вони стосуються мене. Ти чогось хочеш від мене. Я хочу знати…