Lux perpetua
Шрифт:
— Гм.
— Що — гм? Боїшся?
— Ні.
— Ну й відважний ти хлопець! А може, це не відвага, а недоусвідомлювання загрози? Ти ж бо мене не знаєш, не здогадуєшся, з ким тобі довелося ділити ложе. А я страшна жінка. У мене це в крові.
— Що саме?
— Це ж євреї винні у смерті Спасителя, я правильно кажу? Тож справедливо і природно, щоби винні у смерті Спасителя євреї завжди і вовіки носили тавро своєї нікчемності.
— А конкретно?
— У моїх жилах, любий хлопче, тече кров багатьох поколінь вибраного народу. Мій предок Леві, коли Ісуса вели на Голгофу, наплював на нього, і відтоді всі левити безперервно харкають, але не можуть позбутися флегми. Євреї зі спорідненого зі мною племені Гада вдягнули Ісусові терновий вінок, тому
— І це я мав би боятися? — Рейневан із серйозною міною підхопив гру. — Я? Та я ще кращий. Я чорнокнижник, знаю artes prohibitae [103] . У мене це в крові, я весь наскрізь просяк страшною чорною магією. І коли я пісяю, то над цівкою сечі з'являється веселка.
— О! Мусиш мені показати.
— А крім того, — гордовито заявив він, — я гусит. У свята ходжу зовсім голий і не можу дочекатися дня, коли всі жінки стануть спільними. До того ж я, попереджаю тебе, кацер [104] . Чи знаєш ти, люба дівчино, звідки ця назва? Вона походить, як повчає Аланус Остров'янин, від кота. На наших таємних кацерських зібраннях Сатана об'являється нам у вигляді чорного кота, якому ми, єретики і гусити, задираємо хвоста, а тоді по черзі цілуємо його в його котячу сраку.
103
Заборонені мистецтва (лат.).
104
Кацер (нім. Katzer, від Katze — кіт) — єретик.
— Може бути, — так само серйозно додала Рікса, — що те, у що ви цілуєте, — єврейська срака. Єврей-бо, як повчає Петро Блуаський, простуючи стежками диявола, свого батька, часто набуває потворних рис.
— Так. Ти маєш рацію. Це може бути. Добраніч.
— Добраніч, Рейнмаре. Приємних сновидінь.
Наступного дня вони добралися до Явора. Рікса знала дорогу, провадила безпомилково і було видно, що вона почувається тут, як удома.
— Ти почуваєшся тут, як удома.
— Я і є як удома, — парирувала вона. — Це вуличка Річкова. Тут мешкає особа, яку ми відвідаємо.
— Ота добре поінформована особа, — здогадався Рейневан. — Хто це такий? Чим займається?
— Майзль Нахман бен Гамаліель. Займається тим, що позичає гроші під відсоток.
— Лихвар?
— Ні. Фінансист.
Дім на Річковій був показний, але суворий, позбавлений будь-якого декору. Він нагадував невеличку фортецю. Доступ перекривала стіна, а в просторому підсінні з аркадами ховалися обкуті ворота з бронзовим калаталом і малесеньким віконечком. Рікса вхопилася за калатало й енергійно закалатала. Невдовзі віконечко відчинилося.
— Ну? — почулося зсередини.
— Шалом, — привіталася Рікса. — Подорожні у справі до вельмишановного Майзля Нахмана бен Гамаліеля.
— Нема.
— Я Рікса Картафіла де Фонсека, — у голосі дівчини раптом з'явилася зловісна нотка. — Передай це ребе, пахолку. Якщо його нема, нехай він сам мені це скаже.
Знову довелося чекати кілька хвилин.
— Ну?
— Ребе Майзль Нахман бен Гамаліель?
— Не знаю такого. І його нема вдома.
— Ми не заберемо багато часу, ребе. Впусти нас, будь ласка. Нам потрібна тільки інформація.
— Та ну? А що
— Ребе…
— Не йдуть? Хочуть, щоб їх таки благословити? Шмуль! Принеси гаківницю!
— Ребе Майзль, — Рікса знизила голос, наблизивши стиснений кулак до віконця. — 3 гаківницею раджу бути обережно. Я Рікса Картафіла де Фонсека. Я ношу перстень цадика Халафти.
— Ой-вей! — долинуло зсередини. — А я цар Соломон. І в мене є перстень, щоб запечатувати джинів у глеках. Ідіть геть, провокатори.
105
Фаршировану рибу (ідиш).
— Не називай мене провокаторкою, ребе, — прошипіла дівчина. — Я Рікса Картафіла де Фонсека. Я не вірю, що ти про мене не чув.
— Та ну? Може, чув, може, не чув, — відповів дещо лагідніше голос з-за воріт. — Часи такі, що не можна вірити ні очам, ні вухам. А що вже там пліткам. Ви таки йдіть до міста. Ви таки побачте, що там готується. Ви таки посудіть: хіба може в такі часи єврей відчиняти двері? Навіть якщо єврей щось таки і чув про когось? Ні, дівчино з перснем цадика Хафтали. Немудро відчиняти двері, якщо назовні саме лихо. Ідіть — і побачите. Самі переконаєтеся. Ой, та якби ви мали двері, то теж би не відчинили.
Вулиці Явора здавалися дивно безлюдними. І тихими. У повітрі, крім звичайного смороду гною і стерва, нависало щось неокреслено недобре, щось, що піднімало сторч волосся на голові та зрошувало спину холодним потом. Щось, що змусило більшість мешканців міста передбачливо не потикати носа із домівок.
Рікса була, як у себе. З ринку вона повернула у провулок, в якому велика і барвиста вивіска вказувала дорогу до трактиру «Під Сонцем і Місяцем». Тут, на відміну від вулиці, людей було багато, навіть панувала тиснява. Точно полічити було неможливо, однак Рейневан прикинув, що корчму окупували добрих сто чоловік. До того ж усі теревенили, бесідували, і в голові шуміло від однотонного гамору. Рікса пильно роззирнулася, швидко перемістилася в напрямку до кута, де, вмочивши вуса в кухоль, сидів сивоволосий чоловік у фетровому капелюсі з наддертими крисами. Дівчина підсіла, штовхнула його ліктем.
— Панянко?
— Здрастуй, Шлегельгольц. У корчмі з самого ранку?
— Душа болить, — витер вуса сивоволосий. — Мушу, мушу втамувати… Часи страшні… Страшні…
— Що відбувається?
— Жахлива, жахлива річ сталася. Доведеться нам усім померти… Нема рятунку від зарази, нема…
— У чім річ?
— Днів ото вже чотири тому, — Шлегельгольц зробив чималий ковток пива, — з колодязя біля Святого Мартіна виловили свинячу голову, геть-чисто обдерту зі шкури. І зразу ж після того в пекаревої Кунцової помер дітвак. Значиться, воду заразили. Моровою заразою. Жбурнули нам у колодязь зачумленого кабанчика.
— Хто?
— Хто-хто. Відомо хто. Ото й зібрався нарід, радиться. Самі бачите, панянко.
— Бачу, — підтвердила Рікса, показуючи на чоловіка у латаній куртці, який саме виліз на лаву і згори подавав знаки тим, що зібралися, аби ті зволили вгамуватися, — Отой тип і компанія — що вони за одні?
— Чужі якісь. Недавно приїхали. Дивні якісь люди.
— Яворянам, — крикнув чоловік у латаній куртці, — можна, бачу, не тільки в кашу наплювати, а й на голову сісти! То це аж так підупав дух між тутешнього народу? Ваші батьки в 1420-му трішки жидовинів погромили,{29} а вам би й остаточно з ними покінчити, жодного не залишити! А ви що? Вони вам колодязі труять, а ви собі сидите і пивце цмулите? Що ще ви клятим пархам дозволите? Щоб вони вам, як у Будишині, з костелу облатку вкрали і осквернили? Щоб із ваших діточок кров спускали, як то у Згожельці трапилося?