Лялька
Шрифт:
Тим часом пані Ставська, сівши на стільці, так збентежилась, що взялася поправляти на дочці сукню. Настрій у її матері також зіпсувався, а уповноважений зовсім одурів. «Заждіть-но!» — подумав я і, прибравши якнайсуворішого виразу, спитав:
— Ви, пані, давно живете в цьому домі?
— П’ять років… — відповіла пані Ставська, червоніючи ще більше. Її мати аж здригнулась у кріслі.
— Скільки ви платите, пані?
— Двадцять п’ять карбованців на місяць… — прошепотіла молода пані. Водночас вона зблідла, почала поправляти сукню і, напевне,
— Ми, — промовила вона ще тихіше, — ми винні вам за липень.
Я насупився, як люцифер, увібрав в груди все повітря, яке було в кімнаті, і сказав:
— Ви нічого нам не винні… до жовтня. Якраз Стах… тобто пан Вокульський, пише мені, що це справжній грабунок — брати триста карбованців за три кімнати на цій вулиці. Пан Вокульський не може допустити такого здирства і наказав мені попередити вас, що ця квартира з жовтня найматиметься за двісті карбованців. А якщо ви, пані, не захочете…
Управитель аж посунувся назад із стільцем. Бабуся склала долоні, а пані Ставська дивилася на мене великими очима. Ах, які у неї очі! І як вона вміє ними дивитись!
Присягаюсь, якби я був Вокульським, то посватався б, не сходячи з місця. Бо коли її чоловік не писав два роки, то навряд чи він живий. До того ж, нащо існують розлучення? І нащо у Стаха стільки грошей?..
Знову рипнули двері, й на порозі показалась дівчинка років дванадцяти в солом'яному капелюші і з кількома зошитами в руці. Це була кругловида й червонощока дівчинка, видно, невеликого розуму. Вона уклонилася нам, пані Ставській і її матері, поцілувала в обидві щоки малу Геленку і пішла, мабуть, додому. Потім повернулася з кухні, почервоніла, як півонія, і запитала пані Ставську:
— Коли мені можна прийти післязавтра?
— Післязавтра, серденько… приходь о четвертій, — відповіла пані Ставська, також збентежившись.
Коли дівчинка вийшла, мати Ставської незадоволено озвалася:
— І це називається урок, господи прости… Геля займається з нею не менш як по півтори години і за такий урок бере по сорок грошів.
— Мамо! — перебила матір пані Ставська, благально дивлячись на неї. (Якби я був Вокульським, то вже повертався б з нею з-під вінця. Яка ж бо це жінка!.. Які риси обличчя. За все життя не бачив нічого подібного!.. А ручки, а стан, а зріст, а рухи, а очі, очі!..)
Після недовгого збентеження молода пані знов заговорила:
— Ми дуже вдячні панові Вокульському за умови, на яких він залишає нам квартиру! Це, мабуть, єдиний випадок, коли хазяїн сам зменшує квартирну плату. Але не знаю… чи зручно нам користуватися його люб’язністю?..
— Це не люб’язність, шановна пані, це чесність благородної людини! — озвався управитель. Мені пан Вокульський також зменшив квартирну плату, і я погодився. Вулиця, прошу пані, третьорядна, рух невеликий…
— Але мешканців знайти не трудно, — зауважила пані Ставська.
— Ми вважаємо за краще мати діло з давніми мешканнями, яких уже знаємо як
— Маєте рацію, пане, — похвалила мене сивоволоса дама. — Порядок у квартирі — це найперша умова, якої ми додержуємо. Навіть коли Гелюня часом нарве папірців і кине на підлогу, Франуся одразу підмете їх…
— Я ж, бабусю, тільки вирізую конверти, бо пишу листи до татка, щоб уже повертався, — озвалась дівчинка.
По обличчю пані Ставської пробігла тінь ніби жалю й муки.
— І не маєте ніяких відомостей? — спитав управитель.
Молода пані звільна похитала головою; можливо, вона й зітхнула, але так тихо…
— Отака доля молодої й непоганої жінки! — вигукнула стара дама. — Ні панна, ні заміжня…
— Мамо…
— Ні вдова, ні розводка, словом, невідомо що й невідомо за що… Говори собі, Геленко, що хочеш, а я тобі кажу, що Людвіка нема живого…
— Мамо!.. Мамо!..
— А так, — схвильовано говорила мати далі. — Ми тут його всі дожидаємо щодня і щогодини, а воно все ні до чого. Він або вмер, або покинув тебе, так що ти не зобов’язана його ждати.
У обох жінок на очі набігли сльози: у матері — від гніву, а в дочки — хто ж його знає?.. Може, від жалю за зламаним життям.
Раптом в голові у мене зринула думка, яку (коли б ішло ся не про мене) я назвав би геніальною. А втім, річ не в назві. Досить того, що в моєму обличчі і всій поставі було щось таке, що, коли я закинув ногу на ногу й відкашлявся, всі втупили в мене очі, навіть мала Геленка.
— Наше знайомство, — сказав я, — дуже коротке, аби я насмілився…
— Це байдуже! — перебив мене пан Вірський. — Добрі послуги приймаються навіть від незнайомих.
— Наше знайомство, — повторив я, присадивши його поглядом, — справді недовге. Але, може, ви, пані, дозволите, не стільки мені, скільки панові Вокульському використати свої зв’язки для розшуку вашого чоловіка?
— А-а-а!.. — тихо вигукнула стара дама тоном, який навряд чи можна було вважати проявом радості.
— Мамо!.. — знову звернулась до неї Ставська.
— Геленю, — рішуче сказала бабуся, — йди до своєї ляльки і плети їй кофтинку. Петлю я вже підняла. Іди!
Дівчинка була трохи здивована, може, навіть трохи зацікавлена, проте поцілувала бабусю й матір в руку і вийшла з своїми спицями.
— Прошу пана, — казала далі бабуся, — коли вже говорити одверто, то мені йдеться не стільки про… тобто я не вірю, що Людвік живий. Коли чоловік два роки не пише…
— Мамо, облиш…
— Ні! — перебила її мати. — Якщо ти сама не відчуваєш свого становища, то я вже його зрозуміла давно. Не можна жити вічною надією або вічною загрозою.
— Дорога мамо, про моє щастя і про мій обов’язок тільки я одна маю право…
— Не говори мені про щастя, — вибухнула мати. — Воно скінчилось того дня, коли твій чоловік утік від суду, який довідався про якісь його темні справи з лихваркою. Що він був невинний, я готова присягнути. Але ні ти, ні я не розуміємо, чого він у неї бував?