Лялька
Шрифт:
— Ви смієтеся?.. Я вибачаю вам, бо розумію, що означав такий сміх: це найвищий ступінь страждання…
— Присягаюсь вам, що вже десять тижнів я не почував себе таким вільним… Боже мій! Навіть два роки… Мені здається, що весь цей час мій мозок мучив якийсь страшний кошмар, а от в цю хвилину він кудись зник… Аж тепер я відбув, що врятований, і врятований завдяки вам…
Голос його тремтів. Він узяв її за обидві руки й почав палко цілувати. Пані Вонсовській здалося, що в очах його забриніли сльози.
— Врятований… і вільний! — повторював
— Слухайте, — холодно промовила вона, відбираючи руки. — Я знаю все, що між вами сталось… Ви вчинили недостойно, підслухавши розмову, яку я знаю в усіх подробицях, як і багато чого іншого… То був звичайнісінький флірт…
— Ага, то це називається фліртом! — перебив він її. — Коли жінка стає подібною до буфетної серветки, якою кожен може обтирати собі пальці й губи?.. Значить, це флірт? Гаразд!..
— Мовчіть!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Я не заперечую, що Бельця повелася негарно, але… ви осудите самі себе, коли я скажу вам, що вона вас…
— Любить, еге ж? — спитав Вокульський, погладжуючи свою бороду.
— Ну, любить!.. Поки що жаліє вас… Не хочу наводити подробиць, скажу лише, що за ці два місяці я майже щодня зустрічалася з нею… що весь цей час вона тільки й говорила йро вас, що найулюбленішим місцем її прогулянок був… заславський замок!.. І скільки разів вона сідала на тім камені з написом, стільки разів я бачила на її очах сльози… А одного разу вона навіть добре розплакалась, повторюючи вирізьблені на тому камені рядки:
Я біля тебе буду завжди, всюди, Бо ж часточку душі я скрізь лишив…Що ви на це скажете?
— Що я скажу? — перепитав Вокульський. — Присягаюсь, що зараз я бажаю в цю хвилину єдиного: щоб від мого знайомства, з панною Ленцькою не залишилось найменшого сліду. А насамперед від того каменя, який її так розчулює.
— Якби це була правда, я мала б чудовий доказ чоловічої сталості.
— Ні, пані, ви мали б тільки доказ чудодійного одужання, — схвильовано сказав він. — Боже! Мені здається, що мене хтось на кілька років замагнетизував, що два місяці тому мене насміло розбудили і що я аж сьогодні остаточно опам’ятався…
— Ви це серйозно кажете?
— Хіба ви не бачите, який я щасливий? Я знайшов сам себе і знову належу сам собі… Повірте мені, що це чудо, якого я зовсім не розумію, але яке можна порівняти лише з пробудженням від летаргії людини, що вже лежала в труні.
— І чим ви це пояснюєте? — спитала вона, опустивши очі.
— Насамперед вашим впливом… І тим, що я нарешті наважився ясно сформулювати перед кимось думки, які в мені давно постали, але мені бракувало сміливості в цьому признатись. Панна Ізабелла — жінка іншої породи, ніж я, і тільки якесь божевілля могло прикувати мёне до неї.
— І що ж ви зробите після такого цікавого відкриття?
— Не знаю.
— Ви не знайшли,
— Можливо.
— Це напевне та пані… пані Ста… Ста…
— Ставська?.. Ні, швидше ви.
Пані Вонсовська встала з крісла і спогорда глянула на нього.
— Розумію, — сказав Вокульський. — Мені треба йти?
— Як хочете.
— І на ceлo ми вже разом не поїдемо?
— Безумовно, ні… Хоча… я не бороню вам туди приїхати… У мене, мабуть, буде Бельця.
— В такому разі я не приїду.
— Я не кажу, що вона обов’язково буде.
— І я застану вас одну?
— Можливо.
— І ми розмовлятимемо так, як сьогодні?.. Будемо їздити на прогулянки, як колись?..
— І між нами розпочнеться війна, — зауважила пані Вонсовська.
— Попереджаю, що я її виграю.
— Справді?.. І, може, зробите мене своєю невільницею?..
— Так. Я спочатку довів би вам, що вмію владарювати, а потім упав би навколішки і благав би дозволу стати вашим невільником.
Пані Вонсовська обернулась і вийшла з вітальні. На порозі вона на мить спинилась, і, озирнувшись через плече, сказала:
— До побачення… на селі!..
Вокульський вийшов від неї як п’яний. Опинившись на вулиці, він пробурмотів:
— Звичайно, я одурів.
Він оглянувся й помітив у вікні пані Вонсовську, що виглядала з-за фіранки. «Хай тобі чорт! — подумав він. — Чи не влип я знову в якусь історію?..»
Йдучи вулицею, Вокульський весь час думав про ту зміну, що сталася в ньому.
Йому здавалося, ніби він з безодні, де панувала темрява й божевілля, вибрався на денне світло. Кров швидше пульсувала в його жилах, дихалось легше, думки точились незвичайно вільно; в усьому тілі він відчував бадьорість, а в серці незбагненний спокій.
Його вже не дратував вуличний рух, радісно було дивитись на юрбу. Небо здавалось синішим, будинки світлішими, і навіть курява, пронизана сонячним промінням, була прекрасна.
Але найприємніше було йому дивитися на молодих жінок, на їхні гнучкі рухи, усміхнені губи та звабливі погляди. Кілька з них подивились йому просто в обличчя, ласкаво й кокетливо. У Вокульського швидше забилося серце і з ніг до голови пробіг якийсь гарячий струм. «Гарні!..» — подумав він.
Але раптом згадав пані Вонсовську і змушений був визнати, що з-поміж усіх гарних жінок вона найкраща, а найголовніше — найзвабливіша. Яка у неї постать, яка чудова лінія ноги, а колір обличчя, а очі — оксамитні й разом блискучі, як брильянти… Він готовий був заприсягтися, що відчуває дух її шкіри, чує її нервовий сміх, і в голові у нього зашуміло лише на думку про те, що він може доторкнутись до неї.
— Ото, мабуть, шалений темперамент!.. — пробурмотів він. — Закусав би її!..
Образ пані Вонсовської так невідступно переслідував і дратував його, що він вирішив увечері ще раз піти до неї. «Вона ж запросила мене обідати й вечеряти, — думав він, відчуваючи, яд у нього закипає кров. — Вижене за двері?..