Лялька
Шрифт:
Ці сумніви розвіяв приїзд Мрачевського. Він прибув у Варшаву несподівано і з’явився до пана Ігнаца дуже заклопотаний. Розмовляв уривчасто, а потім натякнув, що пані Ставська вагається, приймати їй даровизну Вокульського чи ні, та й самому йому здається, що тут не все гаразд.
— Та ти що — дитина? — обурився пан Ігнац. — Вокульський відписав їй чи Гелюні двадцять тисяч тому, що був прив’язаний до цієї жінки; а прив’язався тому, що в її домі знаходив спокій у найтяжчий для себе час… Ти ж знаєш, що він любив панну Ізабеллу?..
— Це я знаю, — відповів уже трохи спокійніше Мрачевський, — але знаю також, що пані Ставська не була байдужа до Вокульського…
— Ну та й що?.. Зараз Вокульський для нас усіх майже вмер, і бог його знає, чи побачимо ми його коли-небудь…
Обличчя Мрачевського
— Це правда, — сказав він;— це правда! Пані Ставська може прийняти подарунок від небіжчика, а мені нема чого боятись нагадувань про нього…
І Мрачевський вийшов, дуже задоволений тим, що Вокульський, можливо, вже помер. «Добре зробив Стах, — думав пан Ігнац, — що надав такої форми своєму заповітові. Він позбавив клопоту своїх, обдарованих, а надто шановну пані Гелену…»
В магазин Жецький заходив раз на кілька днів, і єдиним його заняттям, до речі безплатним, було оздоблення вітрин, що він робив звичайне в суботу вночі проти неділі. Старий дуже любив цю роботу, а Шлангбаум і сам його просив про це, потай сподіваючись, що пан Ігнац вмістить свій капітал у його конторі за невисокий процент.
Але й не часто відвідуючи магазин, пан Ігнац міг помітити, що в ньому зайшли зміни на гірше. Товари були гарні на вигляд, трохи знизилась їх ціна, але знизилась і якість; продавці нахабно поводилися з покупцями й дозволяли собі дрібні зловживання, яких не проминув своєю увагою Жецький. Нарешті два нових інкасатори розтратили понад сто карбованців.
Сказавши про це Шлангбаумові, пан Ігнац почув таку відповідь:
— Що ж нам робити? Покупцям подобаються дешеві товари, а чи вони доброякісні — то їм байдуже… А щодо розтрат, то воци трапляються скрізь. Та й де його знайти чесних людей?
Шлангбаум тільки удавав, що йому байдуже, а насправді мучився. Шуман же не проминав жодної нагоди, щоб не познущатися з нього.
— Правда ж, пане Шлангбауме, — казав доктор, — якби в країні залишились самі євреї, нам довелося б піти з торбами! Бо одна половина населення обшахровувала б нас, а друга не давалася б нам її обшахрувати…
Маючи багато вільного часу, пан Ігнац все думав та дивувався, що тепер його цікавлять питання, яким колись він не надавав ніякого значення. «Чого наш магазин занепав? — думав він. — Бо господарює в ньому Шлангбаум, а не Вокульський. А чому не господарює Вокульський?.. Та тому, що, як казав Охоцький, він задихався тут мало не з дитинства й нарешті мусив вирватись на свіже повітря…»
І він пригадував найяскравіші моменти з життя Вокульського. Коли він ще працював у Гопфера й хотів учитись, всі йому заважали. Коли він вступив в університет, від нього зажадали самопожертви. Коли повернувся додому, йому навіть не дали роботи. Коли він розбагатів, на нього посипались підозріння, а коли закохався, обожувана жінка якнайпідлішим способом зрадила його… «Треба визнати, — думав пан Ігнац, — що в таких умовах він зробив усе, що міг».
Та коли вже сталося, що Вокульський мусив виїхати за кордон, то чому ж магазин перейшов не в його, Жецького, руки, а в руки Шлангбаума?
Бо він, Жецький, ніколи не думав про те, щоб мати власний магазин. Він воював за інтереси угорців або дожидав, поки нащадки Наполеона перебудують світ. А що з того вийшло? Світ не поліпшився, рід Наполеона вичах, а власником магазину став Шлангбаум. «Страх, скільки у нас ні за що пропадає чесних людей! — думав він. — Кац пустив собі кулю в лоб, Вокульський поїхав світ за очі, Клейн бог його знає де, а Лісецький також мусив податися в чужі краї, бо для нього тут не знайшлося місця…»
Думаючи та гадаючи про все це, пан Ігнац дознавав докорів сумління, під впливом яких у нього починав складатися певний план на майбутнє: «Пристану до спілки з пані Ставською та Мрачевським, — міркував він. — Вони мають двадцять тисяч, я — двадцять п’ять, от і можна відкрити пристойний магазин хоч би й під боком у Шлангбаума…»
Цей план так захопив його, що він аж відчув себе здоровим. Правда, йому все частіше докучав біль у плечах, все частіше мучила ядуха, але він на це не зважав. «Поїду полікуюся, хоч би й за кордон, позбудуся цієї дурної ядухи та й візьмуся по-справжньому до роботи…
Хіба тільки Шлангбаумові у нас багатіти?..»
Він почував себе молодшим
Але сам доктор часто забував про свої поради.
Одного разу він забіг до Жецького зранку такий збуджений, що забув зав’язати галстука.
— А знаєте, пане Жецький, — закричав він, — гарну історію мені розказали про Вокульського!
Пан Ігнац відклав виделку й ножа (він якраз їв біфштекс з брусницями) й одразу відчув біль у плечах.
— Що сталося? — запитав він кволим голосом.
— От так Стась!.. — казав Шуман. — Я знайшов того стрілочника в Скерневицях, розпитав його, і знаєте, що він мені сказав?..
— Відкіля ж я можу знати?.. — запитав Жецький, якому на хвилину потемніло в очах.
— Уявіть собі, — аж пінився Шуман, — що… цей йолоп… цей дурень… тоді в травні, як їхав з Ленцькими в Краків, кинувся в Скерневицях під поїзд!.. Висоцький його врятував!..
— Та-а… — промимрив Жецький.
— Не «та-а», а так воно й було. З цього видно, що наш коханий Стась, крім романтизму, хворів ще й на манію самогубства… Я можу закладатися на все майно, що його вже нема живого!..
Доктор раптом замовк, побачивши, як страшно змінився на обличчі пан Ігнац. Він! дуже збентежився, мало не на руках переніс хворого в ліжко і в думці присягнувся, що вже ніколи не чіпатиме цієї теми.
Але доля вирішила інакше.
Наприкінці жовтня поштар віддав Жецькому рекомендованого листа, адресованого Вокульському.
Лист був відправлений з Заслава, адреса написана невправною рукою: «Невже від Венгелека?» — подумав пан Ігнац і розпечатав конверт.
«Вельможний пане! — писав Венгелек. — Насамперед дякуємо вельможному панові за пам’ять про нас і за ті п’ятсот карбованців, якими ви нас обдарували, і за всі добродійства, що їх ми одержали з вашої щедродайної руки, дякуємо: моя мати, моя дружина і я. А по-друге, ми всі троє питаємо, як ся маєте і як поживаєте, вельможний пане, і чи щасливо ви повернулися додому. Напевне, так воно і є, бо інакше ви не вислали б нам вашої щедрої даровизни. Тільки дружина моя дуже за вас, вельможний пане, турбується, і ночами не спить, і навіть хотіла, щоб я сам поїхав у Варшаву: звісно — як жінка.
Бо у нас, вельможний пане, в вересні, того самого дня, коли ви йшли на замок і зустріли мою матір, як вона вибирала картоплю, трапилась велика подія. Тільки що мати повернулася з поля й наставила варити вечерю, коли в замку як загуркотіло двічі, немов грім гримнув, у містечку аж шибки забряжчали. Мати впустила горня з рук і каже до мене: «Лети щодуху на замок, може, там ще забарився пан Вокульський, то коли б з ним не трапилось якої біди». Ну, я зараз і побіг.
Господи милостивий! Насилу впізнав гору. З чотирьох стін замку, що трималися ще міцно, лишилась тільки одна, а три розсипались на порох. Камінь, на якому ми торік вирізьбили вірші, розлетівся на дрібні шматки, а в тому місці, де був завалений колодязь, зробилась яма, і грузу в ній більше, ніж зерна на току. Я гадаю, що ті мури самі завалилися від старості; а мати каже, що то коваль, про якого я вельможному панству розказував, такої шкоди наробив.
Нічого не кажучи нікому про те, що ви того дня йшли на замок, я цілий тиждень грабався в грузі — чи не трапилось, боронь боже, якого нещастя. А як не найшов ніяких слідів, то так зрадів, що поклав собі поставити на тому місці хреста — дерев’яного, немальованого, щоб була пам’ятка про те, як ви від нещастя врятувалися. Але моя дружина, жіночим звичаєм, все непокоїться… Через те уклінно прошу вельможного пана дати нам знати, що ви живі й здорові…
Наш шановний ксьондз порадив мені вирізьбити на хресті такий напис: «Non omnis moriar…» [140] Щоб люди знали, що хоч старовинний замок, пам’ятка минулих часів, перетворився в руїну, але пропав не весь, і чимало залишилося від нього такого, на що варто подивитися ще й онукам нашим…»
140
«Весь я не умру…» — рядок з оди Горація «Пам’ятник» (лат.).