Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Він покинув її, зберігаючи, як і той раз, відчуття її незримої присутності, що іноді доходило до галюцинації. І дедалі нетерплячіше чекав призначеного для обіду дня.
Взявши вдруге в зажиток чорного фрака, бо кошти ще не дозволяли йому придбати вечірнього костюма, він перший з’явився до місця на кілька хвилин передчасно.
Його провели на третій поверх до маленької кімнати в червоних шпалерах, що виходила на бульвар своїм єдиним вікном.
На прямокутному столі, з чотирма накриттями лежала
У вікно видко було велику пляму ясного зела — листу на деревах, освітленого яскравим світлом окремих кабінетів.
Дюруа сів на низеньку канапу, червону, під колір шпалер, і старі пружини ввігнулись під ним так безсило, мов він у яму провалився. У всьому розлогому будинкові він чув невиразний гук, той шум великих ресторанів, що створюється від брязкоту посуду та срібла, хапливої й тихої ходи прислужників по килиму в коридорі й стукоту розчинюваних на мить дверей, що з-за них вихоплюється гомін тісних кімнат, де сидять, обідаючи, люди. Увійшов Форестьє і потиснув йому руку з щирою приязню, якої ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».
— Дами наші прийдуть разом, — сказав він. — Що за чудова річ оці обіди!
Потім оглянув стола, погасив відразу газовий ріжок, що блимав, як нічник, зачинив одну половину вікна через протяг і вибрав собі затишне місце, заявивши:
— Мушу берегтися; місяць мені краще було, а ось знову погіршало. Застудився у вівторок, коли з театру вийшов.
Двері розчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли жінки в вуалях, закутані, обережні, чарівною таємничою ходою, властивою їм у місцях, що мають непевну славу.
Коли Дюруа вітався з пані Форестьє, вона покартала його, що він не заходить, і додала, посміхаючись до приятельки:
— Звичайно, ви волієте краще пані де Марель, для неї у вас знаходиться час.
Потім усі посідали, і метрдотель подав Форестьє картку вин.
— Давайте чоловікам, що хочете, — скрикнула пані де Марель, — а нам замороженого шампанського, найкращого, ніжного шампанського, та й більш нічого.
А коли слуга вийшов, заявила, збуджено сміючись:
— Хочу сьогодні сп’яніти; ми влаштуємо тут бенкет, справжній бенкет.
Форестьє, ніби й не чуючи її, спитав:
— Ви нічого не маєте, щоб зачинити вікно? Мені уже кілька днів заклало в грудях.
— Ні, прошу.
Він зачинив і другу половинку й сів, заспокоївшись та прояснівши.
Дружина його замислено мовчала й не підводила від столу очей, усміхаючись тією невиразною усмішкою, що, здається, завжди обіцяє й тільки ошукує.
Подали крихітні й масні остендські устриці, схожі на маленькі вушка, — вони танули між піднебінням та язиком, як солоні цукерки.
Потім після супу подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і гості почали балачку.
Говорили спочатку про скандальну подію, що наробила шелесту, — історію зі світською жінкою, яку приятель чоловіка її застав у окремому кабінеті, де вона вечеряла з чужоземним князем.
Форестьє дуже з цієї пригоди сміявся, а жінки казали, що той нескромний балакун — негідник і мерзотник. Дюруа теж був їхньої думки і голосно заявив, що в таких справах кожен чоловік — чи дійова особа він там, чи вірник, чи простий свідок, — мусить мовчати, як домовина. Він додав:
— Яке чарівне було б життя, коли б ми могли покладатись на цілковиту обопільну скромність. Часто, дуже часто, майже завжди жінок якраз і спиняє страх, що таємниця їхня виявиться.
І спитав посміхаючись:
— Хіба ж не правда? Скільки жінок віддалося б раптовому бажанню, несподіваній, хвилинній, безтямній примсі й любовній фантазії, коли б не боялись заплатити ганебним скандалом та гіркими слізьми за коротке й легеньке щастя.
Говорив він палко й переконано, немов справу, свою справу обороняв, немов казав:
— Зі мною нема чого боятися. Спробуйте, то побачите.
Вони дивились на нього обидві, заохочуючи його поглядом, уважаючи, що говорить він добре й правдиво, потверджуючи дружньою мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок не довго встояла б перед певністю таємниці.
А Форестьє, що розлігся на канапі, підібгавши під себе одну ногу й заткнувши за жилета серветку, щоб не заляпати фрака, промовив зненацька, переконано й скептично засміявшись:
— Авжеж, вони надолужили б, аби певні були мовчанки. Сто чортів! Бідні чоловіки!
Мова пішла про любов. Не визнаючи її за вічну, Дюруа вважав, що вона може бути довга, може створити щирий зв’язок, ніжну приязнь, довіру! Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався на болісні ревнощі, драми, сцени та страждання, що майже завжди супроводять розрив.
Коли замовк, пані де Марель зітхнула:
— Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її надмірними вимогами.
Пані Форестьє додала, граючись ножем:
— Так… так… гарно бути любленою.
Здавалось, що мрія її полинула десь далі, що вона думала про щось, чого не зважувалась висловити.
Далі страви не приносили, і вони попивали вряди-годи шампанське, жуючи шкуринку з круглих хлібців. І думка про любов проймала їх поволі й нестримно, п’янила помалу їхні душі, як ясне вино, що падало по краплі їм у горло, запалювало їхню кров і хвилювало душу.
Принесли телячі котлети, ніжні й пухкі, розкладені на густому ложі дрібних гостролистих шпарагів.
— А, чорт, то гарна річ! — скрикнув Форестьє.