Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Вона, сміючись, ударила його злегка по щоці:
— Ай правда, я зовсім забула.
Він підкреслено тримав руки на колінах, як вихований хлопчик.
— У вас дурнуватий вигляд, — сказала вона.
Він відповів:
— Ви самі накинули мені цю роль, і з неї я не вийду.
Вона спитала:
— Чому?
— Бо ви не тільки вестимете наше господарство, але й керуватимете моєю особою. Та й справді, вам як удові, це личить.
Вона здивувалась:
— Що ви хочете цим сказати?
—
Вона скрикнула:
— Це вже занадто!
Він відповів:
— Так воно є. Я не знаю жінок, а ви чоловіків знаєте, бо ви — вдова, отже, ви маєте мене виховувати… Сьогодні ввечері або й зараз можете починати, коли захочете.
Вона весело скрикнула:
— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..
Він промовив голосом школяра, що бурмоче лекцію:
— А звісно, покладаюсь. Сподіваюсь навіть, що ви поважну науку мені дасте… за двадцять лекцій… десять початкових… на читання та граматику… десять — на вправи та риторику… Я ж нічогісінько не тямлю.
Це дуже її потішило.
— Дурень ти! — скрикнула вона.
Він провадив:
— Як ти починаєш мене на «ти» називати, то й я за цим прикладом піду і скажу тобі, любове моя, що кохаю тебе дедалі й щомить більше і Руан здається мені дуже далеким!
Він говорив тепер з акторськими інтонаціями та гримасами, і це тішило молоду жінку, звиклу до поводження й жартів літературної богеми.
Вона дивилась на нього збоку й справді на нього любувалась, вагаючись між тим бажанням, що пориває руку до овоча на дереві, та розважливою думкою, що радить обіду почекати й той овоч скуштувати своєчасно.
І сказала, трохи почервонівши від думок, що її змагали:
— Учню мій маленький, повірте моєму досвідові, моєму великому досвідові. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Від них нудить.
Потім, ще більше почервонівши, прошепотіла:
— Ніколи не слід жати хліба зеленим.
Він глузливо сміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст. Потім перехрестився й губами поворушив, мов молитву шепотівши, та й заявив:
— Віддаюсь під руку святого Антонія, патрона спокуси. Тепер я вже кам’яний.
Ніч тихо падала, обгортаючи прозорою тінню, мов легким покривалом, велике поле, що тяглося праворуч. Потяг біг уздовж Сени, і молоді задивились на річку, що розгорнулась біля колії широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що відбивалися з неба, яке горіло пурпуром та вогнем у промінні західного сонця. Блиск цей гаснув помалу, темнішав, сумно никнув. І поле потопало в темряві з лиховісним тремтінням, тим смертельним тремтінням, що раз у раз проходить по землі перед ніччю.
Ця вечірня туга крізь відчинене вікно проходила і в душі, — такі веселі ще допіру, — молодих, що зненацька замовкли.
Вони притиснулись одне до одного й споглядали на конання дня, чудового, ясного травневого дня.
У Манті запалили олійного ліхтарика, і він кинув на сіре сукно оббиття жовте миготюче світло.
Дюруа обійняв дружину за стан і притиснув її до себе. Його гостра жага оберталась у ніжність, у млосну ніжність, у тихе бажання заспокійливих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину.
Він тихо шепнув:
— Я тебе дуже любитиму, моя маленька Мад.
Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким дрожем, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притиснувся щокою до її теплих грудей.
Це був довгий, мовчазний та глибокий поцілунок, потім раптовий рух, грубе й нестямне сплетіння тіл, коротка, задихана боротьба, шалене й незграбне злиття. Потім вони зосталися в обіймах, трохи розчаровані обоє, стомлені й мляві, аж поки паротяг не засвистів перед зупинкою.
Вона сказала, пригладжуючи пальцями розпатлане на скронях волосся:
— По-дурному це. Дітваки ми.
Але він поцілував їй руки, перебираючи одну по одній з гарячковою хапливістю, і відповів:
— Я божествлю тебе, маленька Мад.
До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом пропливало світло по будинках, і марили, задоволені своєю близькістю й дедалі пристрасніш чекаючи інтимніших та вільніших обіймів.
Спинились вони в готелі, що вікнами виходив на пристань, і, нашвидку повечерявши, вклалися в ліжко. Другого дня покоївка розбудила їх о восьмій.
Коли вони випили по чашці чаю, поставленого їм на нічний столик, Дюруа глянув на дружину в щасливому пориві людини, що допіру знайшла скарб, схопив її в обійми і бубонів:
— Моя маленька Мад, я почуваю, що люблю тебе дуже… дуже…
Вона усміхалась довірливою й задоволеною усмішкою й прошепотіла, і собі його цілуючи:
— І я теж… мабуть.
Але відвідини батьків непокоїли його. Не раз уже він свою дружину попереджав, підготовлював її, намовляв. Та все йому здавалось замало.
— Ти ж знаєш, — почав він знову, — це селяни, справжні селяни, а не опереткові.
Вона сміялась:
— Та знаю, ти вже досить мені про це казав. Ну, вставай і мені дай устати.
Він скочив з ліжка і, взуваючись, провадив:
— Там нам незручно буде, дуже незручно. В моїй кімнаті є тільки старе ліжко з сінником. У Каптеле перини не водяться.
Вона мов зраділа:
— Тим краще. Так гарно кепсько спати… коло… коло… тебе… і прокинутись від півнячого співу.