Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Його треба вранці в труну покласти.
Вона відповіла:
— Так, так, звичайно; о восьмій прийде тесляр.
Дюруа зітхнув:
— Бідолаха.
Та й вона глибоко зітхнула з гнітючої покори.
Тепер вони не так часто на нього поглядали, бо звикнули вже до цієї смерті, починали згоджуватись у думках на це зникнення, яке допіру ще обурювало й ображало їх, що теж смертними були.
Далі вони не розмовляли й пильнували, як годиться, не засинаючи. Але близько півночі Дюруа перший задрімав. Коли прокинувся, побачив, що пані Форестьє теж дрімає; він вмостився зручніше й знову очі сплющив, пробурчавши:
—
Підхопився він від раптового стуку. Ввійшла доглядальниця. Надворі був день. Молода жінка, що сиділа навпроти в кріслі, виглядала так само здивовано, як і він. Була трохи бліда, але незмінно гарна, свіжа, мила, хоч і просиділа цілу ніч на стільці.
Дюруа, глянувши на мерця, здригнувся й скрикнув:
— А борода його!
Ця борода виросла за кілька годин на гнильному тілі, як виростала за кілька день на обличчі живого. І вони стояли, налякані життям, що тривало ще в мерцеві, як перед дивом страшним, перед надприродною загрозою воскресіння, перед однією з тих ненормальностей, що збурюють і гнітять розум.
До одинадцятої години обоє спочивали. Потім поклали Шарля в труну й зразу ж відчули полегкість та заспокоєння. За сніданком сиділи одне проти одного, і в обох прокинулось бажання казати щось розрадливе, веселіше, вернутись до життя, бо з смертю вони вже кінчили.
У широко відчинене вікно котилась ніжна весняна теплінь, а з нею й запашність гвоздик, що коло ґанку цвіли.
Пані Форестьє запропонувала Дюруа трохи погуляти в садку, і вони почали поволі походжати круг маленького газона, насолодно дихаючи теплим повітрям, повитим запашністю ялинок та евкаліптів.
І зненацька вона сказала, не повертаючи до нього голови, як і він з нею вночі був розмовляв. Слова вимовляла помалу, тихо й поважно:
— Слухайте, друже, я добре обміркувала… уже… все те, що ви мені пропонували, і не хочу відпускати вас без відповіді. Проте не скажу вам ні «так», ні «ні». Почекаємо, побачимо, обзнайомимось краще. Та й ви добре розважте. Не піддавайтесь раптовому потягові. Якщо я кажу вам про це зараз, коли бідного Шарля ще й у домовину не поклали, то тільки тому, щоб ви, маючи певні наміри, гаразд знали, яка я, та не тішили себе думками, що мені висловили, коли через вдачу свою не можете зрозуміти й терпіти мене. Зрозумійте ж мене гаразд. Шлюб для мене не путо, а спілка. Розумію під цим, щоб мені вільно, цілком вільно було робити, поводитись та з дому ходити по своїй уподобі. Не терпітиму ні догляду, ні ревнощів, ні суперечок про своє поводження. Зобов’язуюсь, звісно, ніколи не компрометувати ім’я чоловіка, з яким поберуся, не наводити на нього ні ганьби, ні глуму. Але й чоловік той мусить мати мене за рівню, за спільника, а не підлеглу, а ні за слухняну та покірну дружину. Думки мої, знаю, не такі, як у всіх, але зміняти їх не буду. От що. Скажу ще: не відповідайте, даремно це й недоречно. Побачимось, тоді ще поговоримо про це, згодом. Тепер погуляйте самі. Я до нього піду. До вечора.
Він поволі поцілував їй руку й мовчки пішов.
Ввечері вони побачились тільки за обідом. Потім розійшлись по своїх кімнатах, бо обоє знемоглись від притоми.
Шарля Форестьє поховали другого дня без жодної врочистості на каннському кладовищі. І Жорж Дюруа вирішив їхати до Парижа швидким потягом, що вирушив о пів на другу.
Пані Форестьє провела його на вокзал. Чекаючи години від’їзду, вони спокійно походжали по перону й розмовляли про абищо.
Прибув куценький потяг, справжній експрес, із п’ятьма тільки вагонами.
Журналіст вибрав собі місце, потім вийшов ще побалакати з нею хвилинку, відчувши раптом смуток, тугу й пекучий жаль від розлуки з нею, ніби втрачав її в ту мить назавсіди.
Кондуктор крикнув:
— На Марсель, Ліон, Париж, сідайте!
Дюруа зайшов у вагон і спинився на дверях, щоб ще кілька слів їй сказати. Локомотив засвистів, і потяг тихо рушив.
Вихилившись з вагона, Жорж дивився на молоду жінку, що стояла на пероні й проводила його поглядом. І зненацька, коли з очей уже зникала, обома руками послав їй поцілунка.
Вона теж йому тим самим відповіла, тільки обережніше, непевно, ледве помітно.
ЧАСТИНА ДРУГА
I
Жорж Дюруа вернувся до своїх питомих звичок.
Оселившись тепер у маленькому помешканні на Константинопольській вулиці, він жив скромно, як людина, що готується до нового життя. Навіть стосунки його з панією де Марель набули дружнього характеру, мов він загодя вправлявся до майбутньої події, і його коханка частенько дивувалася з такої поміркованості та спокою їх зв’язку і казала сміючись:
— Ти ще більший тюхтій, як мій чоловік. І міняти не варт було.
Пані Форестьє ще не вернулась. Забарилась у Канні. Прислала йому листа, що приїде тільки в середині квітня, але жодним словом не натякала в ньому на їхню прощальну розмову. Він чекав. Тепер він вирішив ужити всіх заходів, щоб одружитися з нею, якщо вона вагатиметься. Але вірив у свою фортуну, вірив у силу принади, що в собі почував, у незрозумілу й необорну силу, що скоряла всіх жінок.
Коротка записка попередила його, що рішучий час настає:
«Я в Парижі. Зайдіть до мене.
Та й усе. Поштар приніс її о дев’ятій годині. Того самого дня о третій він до неї з’явився. Вона простягла йому руки, усміхаючись своєю гарною, привітною усмішкою, і хвилинку вони дивились одне одному глибоко в очі. Потім вона прошепотіла:
— Який ви добрий, що приїхали в той страшний час!
Він відповів:
— Я все зробив би, що б ви не наказали.
Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтерів, про всіх співробітників і газету. Про неї вона часто згадувала.
— Її мені бракує, — сказала вона, — дуже бракує. В душі я стала журналісткою. Що ж робити, люблю це діло.
Потім замовкла. Він ніби зрозумів, ніби відчув у її посмішці, голосі й самих словах якийсь поклик і, хоч постановив бути обережним, пробурмотів:
— Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла під… під прізвищем Дюруа?
Вона раптом стала серйозна й прошепотіла, поклавши йому руку на плече:
— Не згадуйте ще про це.
Та він догадався, що вона згоджується, упав перед нею навколішки й приказував, бубонів, пристрасно цілуючи їй руки: