Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Кінчався лютий. Вранці на вулицях біля візків з квітами вже пахло фіалками.
Життя Дюруа пливло безхмарно.
Якось уночі, прийшовши додому, він знайшов під дверима листа. На штампі стояло: «Канн». Розліпивши, прочитав:
«Канн, вілла Красуня.
Любий пане та друже, ви ж казали мені, що в усьому можу на вас здатися? Ну, так прошу у вас величезної послуги, а саме — приїхати сюди й не покидати мене останніми хвилинами саму з умирущим Шарлем. Він, може,
Не стає мені ні сили, ні духу дивитись день і ніч на його конання. І з жахом гадаю про останні хвилини, яких чекати недовго. Можу попросити про це тільки вас, бо в дружини родичів уже немає. Ви були його товаришем, він улаштував вас у газеті. Приїздіть, благаю вас. Мені нема кого більше покликати.
Ваш відданий друг
Дивне почуття, як свіжий подих, схвилювало серце Дюруа, почуття визволення, простору, що перед ним стелився, і він прошепотів: «Звичайно, поїду. Бідолаха Шарль! Та й усім нам одна дорога!»
Патрон, якому він показав молодої жінки листа, згодився, пробурчавши. Він приказував:
— Тільки швидше вертайтесь, ви нам конче потрібні.
Жорж Дюруа виїхав до Канн другого дня швидким семигодинним потягом, попередивши подружжя де Марель телеграмою.
Приїхав наступного дня коло четвертої ввечері.
Вістовий провів його до вілли Красуня, що стояла на крутобережжі серед заквітчаного білими будинками ялинкового лісу, що тягнеться від Канн до Жуанської затоки.
Будинок був маленький, в італійському стилі, й стояв при дорозі, що гадючиться вгору між деревами, на кожному звороті розкриваючи чудові краєвиди.
Лакей відчинив двері і скрикнув:
— О пане, пані вас дуже нетерпляче чекає!
Дюруа спитав:
— А пан ваш як?
— О, негаразд. Надовго не стане.
Вітальня, куди молодик зайшов, була оббита рожевим перкалем із синім малюнком. Широке й високе вікно виходило на місто і на море.
Дюруа прошепотів:
— Нівроку, розкішна ж це дача. Де вони грошей у чорта беруть?
На шелест сукні він обернувся. Пані Форестьє простягла йому руки:
— Як же мило, як мило, що ви приїхали!
І раптом поцілувала його. Потім глянули одне на одне. Вона трохи зблідла, трохи схудла, але була свіжа, може, ще й краща, потоншавши. Вона шепнула:
— Він неможливий. Розуміє своє становище й мучить мене безжально. Я попередила його, що ви тут. А де ж ваші речі?
Дюруа відповів:
— Я покинув їх на вокзалі, бо не знав, де в готелі ви порадите мені спинитись, щоб поблизу.
— Спинитесь тут, у віллі, — по деякому ваганні мовила вона. — Та й кімнату вам уже приготовано. Він може вмерти з хвилини на хвилину, а коли це вночі станеться, то я була б сама. За вашими речами я пошлю.
Він уклонився:
— Як знаєте.
— Тепер ходімо, — сказала вона.
Він пішов за нею. Вона відчинила двері на другому поверсі, і Дюруа побачив, що з крісла коло вікна на нього дивиться щось ніби мрець, закутаний у ковдри й посинілий від червоного проміння західного сонця. Він насилу його впізнав, певніш догадався, що це його приятель.
У кімнаті тхнуло недугою, ліками, ефіром, мастями, тим важким затхлим повітрям, що стоїть у помешканні сухотного.
Форестьє через силу, поволі махнув йому рукою.
— Це ти, — сказав він, — подивитись приїхав, як я вмираю. Спасибі!
Дюруа силувано засміявся:
— Як ти вмираєш! Невеселе було б видовисько, та й до Канн я ради цього не приїхав би. Просто побачити тебе хочу та трохи відпочити.
Той шепнув:
— Сідай.
І похилив голову, мов поринаючи в розпачливі думи.
Він дихав часто, уривчасто й часом ніби стогнав, немов іншим хотів нагадати про свої муки.
Побачивши, що вони не розмовляють, жінка підійшла до вікна й промовила, кивнувши головою на обрій:
— Гляньте! Яка краса!
Усипане віллами узбіччя спускалося перед ними аж до міста, що лежало півколом уздовж берега, — праворуч, над молом, височився старий город із давезною баштою, а ліворуч він упирався в шпиль Круазет, саме навпроти Лерінських островів. Вони, острови ці, здавалися двома зеленими плямами серед ясно-синьої води. Вони ніби плавали, як два величезні листи, — такими пласкими згори виглядали.
А в далечині, замикаючи обрій по той бік затоки, над молом і баштою, на променистому небі вимальовувалась чудернацька й чарівна лінія круглих, ламаних та шпилястих верховин синястого гірського пасма, що кінчалось великою пірамідальною горою, якої відноги сягали далеко в море.
Пані Форестьє сказала:
— Це Естерель.
Просторінь за темними високостями була червона, криваво- й золотисто-червоного кольору, що сліпив очі.
Дюруа мимоволі захопився величчю заходу. Він прошепотів, не добравши образнішого слова, щоб свій захват виявити:
— О, так, разюче.
Форестьє підвів до дружини голову й сказав:
— Дай мені повітрям подихати.
Вона відповіла:
— Бережись, уже пізно, сонце сідає, та ще й застудишся, а знаєш, як це з твоїм здоров’ям.
Він гарячково й кволо махнув правою рукою — це мав бути удар кулаком — і прошепотів, скрививши обличчя в гнівну гримасу, що в ній ще дужче позначилася всохлість його губ, запалість щік та гостризна кісток:
— Кажу ж тобі, що задихаюсь. Хіба тобі не байдуже, раніш чи пізніш на день я помру, коли однаково вже кінець мені!
Вона розчинила вікно навстіж.
На всіх трьох війнув пестливий вітрець. Це був ніжний, теплий і тихий бриз, весняний бриз, напоєний уже пахощами зела й дурманних квіток, що ростуть тут на березі. Чути було міцний дух живиці та гостру запашність евкаліптів.