Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Вона посміхнулась:
— А, це ж дуже добре.
Потім, поміркувавши трохи, додала:
— Я думаю про продовження, що ти мав тоді написати і… покинув на півдорозі. Тепер ми можемо знову до нього взятися. З цього може вийти кілька чудових статей, потрібних нині.
Він відповів, сідаючи до столу:
— Чудово. Тепер уже ніхто не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє на тому світі.
Це її дійняло.
— Твій жарт зовсім недоречний, і прошу тебе покинути його, — сухо мовила вона. —
Він збирався глузливо відмовити, але йому подали телеграму без підпису: «Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо».
Він зрозумів і, геть зрадівши, сказав дружині, ховаючи папірця в кишеню:
— Не буду більше, моя люба. Це безглуздо. Визнаю.
І почав обідати.
Їв, і з думки йому не сходили ті кілька слів: «Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо». Отже, вона здавалась. Це значило: «Я віддаюсь, я ваша, робіть зі мною, що хочете, де хочете й коли хочете».
Він засміявся. Мадлена спитала:
— Що це тобі?
— Нічого. Згадав священика, що здибав сьогодні, — така пика в нього кумедна.
Другого дня Дю Руа з’явився на побачення рівно о четвертій. Скрізь по лавочках у парку сиділи буржуа, намучені спекою, та недбайливі бонни, що, здавалось, мріяли, а діти тим часом качались у піску на дорозі.
Пані Вальтер знайшов серед штучних руїн, біля струмка. Вона ходила круг невеличкої колонади з турботним і нещасним виглядом.
Коли він привітався, вона зразу сказала:
— Людей тут скільки!
Він ухопився нагоди:
— Це правда, може, поїдемо куди?
— Де саме?
— Байдуже, хоч би й просто каретою. Спустите штору з вашого боку й сидітимете в захистку.
— Так краще буде, тут я помираю зі страху.
— Ну, то приходьте через п’ять хвилин до брами, що на крайній бульвар. Я під’їду візником.
І пішов підбігцем.
Сівши в карету й ретельно затуливши шибку зі свого боку, вона спитала:
— Куди ви сказали їхати візникові?
Жорж відповів:
— Не турбуйтесь, він знає.
Він дав йому адресу свого помешкання на Константинопольській.
Вона вела:
— Ви не уявляєте, як я страждаю через вас, як я мучилась, катувалась. Вчора я була жорстока в церкві, але хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюся лишитися з вами на самоті. Ви простили мене?
Він тиснув її руки:
— Так, так. Чого тільки не простиш, коли любиш так, як я вас!
— Слухайте, пообіцяйте, що шануватимете мене… що ви… що не… інакше ми не зможемо бачитись.
Спочатку він нічого не відповів; посміхнувся під вусами тією тонкою посмішкою, що хвилює жінок. Нарешті прошепотів:
— Я ваш раб.
Тоді вона почала розповідати, як примітила, що любить його, коли дізналась про його одруження з Мадленою Форестьє. Пригадувала подробиці, дати, ділилася з ним своїми передчуваннями.
Раптом вона замовкла. Карета спинилась. Дю Руа розчинив дверці.
— Де це ми? — спитала вона.
— У мене. Це моє парубоцьке помешкання, я знову найняв його на кілька днів… щоб мати куточок, де з вами бачитись.
Вона вчепилась за торочки сидіння, жахаючись думки про таке побачення, й бубоніла:
— Ні, ні, я не хочу! Я не хочу!
Він рішуче сказав:
— Присягаюся вам, що шануватимусь. Ідіть. Бачте, на нас увагу звертають, зараз юрба збереться. Швидше… швидше… сходьте.
І приказував:
— Присягаюсь вам, що шануватимусь.
Якийсь винар цікаво дивився на них з порога своєї крамниці. Вона злякано кинулась у будинок.
Хотіла йти сходами вгору. Він затримав її за руку:
— Це тут, на першому поверсі.
І пхнув її у своє помешкання.
Замкнувши двері, він схопив її, як здобич. Вона відбивалась, пручалась, лепетала:
— Ох, Боже мій!.. Ох, Боже мій!..
Він цілував її шию, очі, уста так поривно, що вхилитись від його шалених пестощів вона не могла; і відпихаючи його, відвертаючи обличчя, вона й сама мимоволі на його поцілунки відповідала.
Зненацька вона перестала пручатись і, переможена, покірно далася роздягти. Він зручно й хутко здіймав одну по одній всі частини її вбрання вправними, як у покоївки, руками.
Вона вирвала в нього з рук свого ліфа, затулила ним обличчя й стояла, геть біла, серед скинутої до ніг одежі.
Він лишив на ній черевики й поніс на руках до ліжка. Тоді вона ледь чутно шепнула йому на вухо:
— Присягаюсь вам… присягаюсь… що ніколи не мала коханця.
Так ніби та дівчина казала:
— Присягаюсь, що я незаймана.
А він думав: «Оце вже справді мені байдуже».
V
Настала осінь. Подружжя Дю Руа пробуло в Парижі ціле літо і під час коротких депутатських вакацій проводило у «Французькому житті» рішучу кампанію за новий кабінет.
Хоч жовтень тільки ще починався, обидві палати мали розпочати засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливі.
Власне, ніхто не вірив у танжерську експедицію, хоч у день розпуску парламенту один правий депутат, граф Лямбер-Саразен, у дотепній промові, якій плескав навіть центр, запропонував йти в заклад і поставити свої вуса, як зробив колись славетний віце-король Індії, проти бурців голови ради міністрів, що новий кабінет конче наслідуватиме попередній і вирядить армію в Танжер до пари туніській армії — з любові до симетрії, точнісінько, як дві пази на коминку ставлять.